Зробивши все, що міг на цей момент з обличчям другого старшини, Гудсер зайнявся опіками та ранами від пазурів. Опіки виявилися поверховими. Рани від пазурів були достатньо глибокими, щоб Гудсер міг побачити білизну відкритих ребер — видовище, що завжди приголомшує.
Наказавши Ллойду змазувати маззю опіки лівою рукою, тримаючи ліхтаря у правій ближче до столу, Гудсер прочистив рани, стягнув краї порваних м’язів і наклав шви, де це було можливо. З рани на плечі та шиї Коллінза продовжувала сочитися кров, але вже значно менше. Якщо полум’я достатньо припекло плоть та вени, цілком можливо, що в тілі другого старшини збереглося достатньо крові, щоб він міг вижити.
До лазарету почали заносити інших матросів, постраждалих тільки від опіків — кілька серйозних, але жоден не загрожував життю, — і зараз, коли найнагальніша частина його роботи з Коллінзом була закінчена, Гудсер повісив ліхтар на латунний так над столом і наказав Ллойду зайнятися рештою: промивати опіки, накладати мазь і пов’язки.
Він уже закінчував з Коллінзом — увів морякові, що саме прийшов до тями й несамовито кричав, опій, щоб він заснув, — коли, обернувшись, наштовхнувся на капітана Фітцджеймса, який стояв поряд.
Капітан був так само у кіптявії та весь скривавлений, як і лікар.
— Він житиме? — запитав Фітцджеймс.
Гудсер поклав на стіл скальпель й розвів руками, наче кажучи: «Це тільки Бог знає».
Фітцджеймс кивнув.
— Пожежу загасили, — сказав капітан. — Я подумав, вам це слід знати.
Гудсер мовчки хитнув головою. Упродовж останньої години він взагалі не думав про пожежу.
— Ллойде, містере Даунінг, — сказав він. — Чи не могли б ви перенести містера Коллінза на ту койку біля носової переборки? Там найтепліше.
— Ми втратили всі столярні інструменти, що зберігалися в коморі на твіндеку, — продовжував Фітцджеймс, — і багато запасів їжі з тих, які залишалися в ящиках біля носового люка й ближче до носа, а також добрячу частину борошна з хлібної комори. Я 6 сказав, що ми залишилися без третини консервованих продуктів та провіанту, який був у барильцях. І ми впевнені, що є значні пошкодження на палубі трюму, але ми туди ще не спускалися.
— Як почалася пожежа? — поцікавився лікар.
— Коллінз або один з його матросів кинув ліхтарем у тварюку, коли вона раптом вискочила з люка, — відповів капітан.
— А що сталося з… істотою? — запитав Гудсер. Зненацька йому так запаморочилося в голові, що він, аби не впасти, схопився за край залитого кров’ю операційного столу.
— Очевидно, вона вибралася назовні тим само шляхом, яким потрапила всередину, — сказав Фітцджеймс. — Спустилася вниз через носовий люк і зникла через якусь діру в корпусі корабля. Якщо тільки досі не чатує на нас у трюмі. Я поставив озброєних матросів біля кожного з люків. Там внизу, на твіндеку, так холодно й димно, що нам доводиться змінювати варту щопівгодини. Коллінз розгледів його краще за інших. Власне, тому я й прийшов… довідатись, чи можу я з ним поговорити. Усі решта бачили тільки нечітку постать за вогняною стіною — очі, зуби, пазурі, білу масу або чорний силует. Лейтенант Ле Вісконте наказав морським піхотинцям стріляти в нього, але ніхто не бачив, щоб вони влучили. Гам усе — від вигорілої комори теслі до носа — залите кров’ю, але ми не знаємо, чи є там бодай дрібка крові тварюки. Я можу поговорити з Коллінзом?
Гудсер заперечливо похитав головою.
— Я щойно дав другому старшині опіат. Він спатиме кілька годин поспіль. Я навіть не впевнений, що він взагалі прокинеться. Шансів на це мало.
Фітцджеймс знову кивнув. Капітан виглядав таким самим виснаженим, як і лікар.
— А що з Данном та Брауном? — запитав Гудсер. — Вони пішли на ніс разом з Коллінзом. Ви знайшли їх?
— Так, — похмуро відповів Фітцджеймс. — Вони живі. Втекли на правий борт за хлібну комору, коли розгорівся вогонь і тварюка накинулася на бідолашного Коллінза. — Капітан зітхнув. — Дим внизу розсіявся, тож мені треба з кількома матросами спуститися в трюм, щоб винести звідти тіла механіка Ґреґорі й кочегара Томмі Плейтера.
— О Боже, — сказав Гудсер.
Він розповів Фітцджеймсу про руку, яку бачив висунутою з вугільного бункера.
— А я нічого такого не помітив, — сказав капітан. — Я так поспішав дістатися до носового люка, що не дивився під ноги — тільки поперед себе.
— І мені варто було дивитися поперед себе, — сказав лікар похмуро. — Тоді б не вгородився у пілерс чи стовп.
Фітцджеймс посміхнувся.
— Я бачу. Лікарю, зцілися сам. У вас глибоко розсічений лоб від краю волосся до брови й синя ґуля розміром з кулак Магнуса Менсона.