— Правда? — запитав Гудсер. Він обережно доторкнувся до лоба. Скривавленими пальцями намацав товсту кірку засохлої крові на величезній ґулі. — Я зашию рану перед дзеркалом або попрошу Ллойда зробити це пізніше, — сказав він втомлено. — Я готовий іти, капітане.
— Іти куди, містере Гудсер?
— Вниз у трюм, — сказав лікар, відчуваючи, як його кишки зводить судома й нудить від самої думки про це. — Подивитися, хто лежить у вугільному бункері. Можливо, він ще живий.
Фітцджеймс витріщився на нього.
— Наш тесля, містер Вікес, і його помічник, Ватсон, пропали, докторе Гудсер. Вони саме працювали у вугільному бункері з правого борту, латаючи пролом у корпусі. Вони напевно загинули.
Гудсер зауважив оце «доктор». Франклін і його командир майже ніколи на називали так корабельних лікарів, хіба що Стенлі та Педді, головних лікарів. Вони — і Гудсер — майже завжди залишалися просто «містерами» для сера Джона та аристократа Фітцджеймса.
Але не цього разу.
— Нам треба спуститися вниз і перевірити, — сказав Гудсер. — Я повинен спуститися вниз і перевірити. Той чи той можуть бути ще живі.
— А також тварюка з криги може бути ще живою й чекати на нас у трюмі, — тихо сказав Фітцджеймс. — Ніхто не бачив і не чув, щоб вона покинула корабель.
Гудсер втомлено кивнув і взяв свою медичну сумку.
— Можна містеру Даунінгу піти зі мною? — запитав він. — Мені може знадобитися хтось, хто б потримав ліхтар.
— Я піду з вами, докторе Гудсер, — сказав капітан Фітцджеймс. Він підняв лампу, принесену Даунінгом.
— Ведіть нас, сер.
32 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
22 квітня 1848 року
— Лейтенанте Літтл, — сказав капітан Крозьє, — будь ласка, передайте команді наказ покинути корабель.
— Єсть, капітане.
Літтл розвернувся й вигукнув наказ понад головами матросів, що скупчилися на палубі. Інші офіцери та вцілілий другий помічник були відсутні, тож Джон Лейн, боцман, підхопив команду й проревів її в напрямку носа. Томас Джонсон, помічник боцмана, який у січні поров канчуками Гіккі та інших двох матросів, прокричав наказ у відкритий люк трюму, перш ніж закрити його й задраїти. Звісно, на нижніх палубах нікого не залишилося. Крозьє з лейтенантом Літтлом обійшли всі палуби корабля від корми до носа, зазираючи в кожен закуток — від холодної котельні з топками і порожніх вугільних бункерів до забитого тросами носового канатного ящика в трюмі. На твіндеку вони перевірили винну комору й зброярню, переконавшись, що звідти винесені всі мушкети, рушниці, порох і набої — тільки ряди тесаків та багнетів, що залишилися на стелажах, холодно зблискували у світлі ліхтарів. Два офіцери впевнилися, що весь необхідний одяг за останні півтора місяця з баталерки забрали, а потім зазирнули в порожню капітанську комору і так само порожню хлібну комору. На шкафуті Літтл та Крозьє заглянули в кожну каюту й вигородку, зауваживши, якими прибраними залишили офіцери свої койки, рундуки та деякі особисті речі; потім обійшли кубрик з гамаками, скрученими востаннє, побачили матроські скриньки, які все ще стояли на своїх місцях, наче в очікуванні сигналу до вечері; пройшли на корму і помітили в кают-компанії помітно спорожнілі книжкові полиці — багато томів, вибираючи до смаку, моряки забрали із собою на кригу. І насамкінець, зупинившись поруч з величезною плитою, яка вперше за майже три роки була холодною, лейтенант Літтл і капітан Крозьє знову погукали у відкритий носовий люк, щоб переконатися, що внизу нікого не залишилося. Звісно, вони всіх перелічать на верхній палубі, але це була частина протоколу, коли команда покидала корабель.
Потім вони піднялися на палубу, залишивши відкритим носовий люк.
Команда покинути корабель не стала несподіваною для моряків, що чекали на палубі. Саме для цього їх зібрали і вишикували. Цього ранку на «Терорі» залишалося всього щось із двадцять п’ятеро людей, решта вже перебували в таборі за дві милі на південь від мису Вікторії, або з навантаженими саньми були на шляху до табору, або на полюванні, або розвідували місцевість поблизу табору. Приблизно стільки ж людей з «Еребуса» чекали внизу на кризі, стоячи біля саней і куп різного начиння там, де з першого квітня були встановлені намети для зберігання продовольчих та інших запасів з корабля, покинутого командою.
Крозьє спостерігав, як його люди один за одним спускаються по крижаній рампі, назавжди залишаючи корабель. Зрештою на похилій палубі залишилися лише він і Літтл. П’ятдесят з лишком матросів внизу дивилися на них з-під низько натягнутих на лоб «вельських перук» і намотаних вовняних шарфів, мружачись від яскравого вранішнього світла.