— Уперед, Едварде, — тихо сказав Крозьє. — Я за вами.
Лейтенант віддав честь, підняв важкий клунок з особистими речами і спустився спочатку по забортному трапу, а потім крижаною рампою, щоб приєднатися до матросів унизу.
Крозьє огледівся довкола. Благеньке квітневе сонце осявало царство здибленої криги, високих стикових гребенів, незчисленних торосів і снігової віхоли. Низько натягнувши на лоба козирок кашкета, капітан подивився на схід, намагаючись запам’ятати свої почуття в цей момент.
Залишити свій корабель — це було ганьбою для будь-якого капітана. Це було визнанням цілковитого провалу. Це було, майже завжди, кінцем довгої флотської кар’єри. Для більшості капітанів, багатьох з яких Френсіс Крозьє знав особисто, це було ударом, від якого вони так ніколи й не оклигали.
Але Крозьє не відчував розпачу. Ще не час для нього. Зараз для нього найважливішим було те блакитне полум’я рішучості, нехай невеличке, але жарке, яке продовжувало палахкотіти в його грудях: «Я житиму».
Він хотів, щоб його люди вижили — принаймні, якомога більше людей. Якщо залишалася надія, хай і найслабша, що бодай хтось із моряків «Еребуса» та «Терору» виживе й повернеться до Англії, Френсіс Роудон Мойра Крозьє збирався жити цією надією і йти вперед, не озираючись на минуле.
Він мав разом з матросами покинути корабель. І повести їх за собою замерзлим морем.
Усвідомивши, що майже п’ятдесят пар очей дивляться на нього, Крозьє востаннє поплескав рукою по планширу, спустився вниз по трапу, приставленому до правого борту кілька тижнів тому, коли корабель почав усе більше завалюватися на лівий борт, а потім скотився добряче розчовганою крижаною рампою і приєднався до моряків, що чекали на нього.
Піднявши свою торбу з речами і ставши поруч з матросами, запряженими в сани, він востаннє оглянувся на корабель і сказав:
— А він непогано виглядає, правда ж, Гаррі?
— Цілком пристойно, капітане, — відповів фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар. І це були не порожні слова, бо він зі своїми марсовими матросами впродовж двох останніх тижнів спромігся підняти всі щогли й встановити реї й такелаж, незважаючи на хуртовини, люті морози, грози з блискавками, стиснення криги й сильні вітри. Крига тепер скрізь виблискувала на піднятих стеньгах, рангоутах та вантах. Крозьє здавалося, наче корабель був усіяний діамантами.
Після того, як в останній день березня команда покинула «Еребус», Крозьє і Фітцджеймс вирішили, що навіть попри те, що «Терор» скоро доведеться залишити, якщо вони хочуть спробувати пішки або на човнах дістатися безпечного місця до настання зими, корабель необхідно підготувати до плавання. Якщо вони протримаються в таборі на Землі Короля Вільяма кілька місяців до середини літа і крига дивовижним чином скресне, вони зможуть, теоретично, повернутися човнами до «Терору» й спробувати вирватися з крижаного полону на свободу.
Теоретично.
— Містере Томас! — гукнув він Робертові Томасу, другому помічникові, що стояв головним у запрягу перших із п’яти саней. — Рушайте, якщо готові.
— Єсть, сер! — крикнув у відповідь Томас і сіпнувся вперед. Навіть попри зусилля семи матросів, що налягли на упряж, сани не рушили з місця. Полози примерзли до криги.
— Не шлангуй, Бобе! — засміявся Едвін Лоуренс, матрос із його запрягу. Сани затріщали, матроси закректали, шкіряні ремені заскрипіла, крига хруснула, й високо навантажені сани поповзли вперед.
Лейтенант Літтл віддав наказ рушати другим саням, які вів Магнус Менсон. З велетнем на чолі інших матросів, другі сани — хоча й навантажені важче, ніж сани Томаса, — одразу зірвалися з місця, тільки крига під дерев’яними полозами скрипнула.
Так вони і вирушили — сорок шестеро моряків: тридцять п’ять запряжені в сани на перший час, п’ятеро з рушницями чи мушкетами йшли поряд, очікуючи на свою чергу зайняти місце в запрягу, четверо помічників капітанів з обох кораблів та два офіцери — лейтенант Літтл і капітан Крозьє, — які крокували збоку й принагідно підштовхували сани, подеколи впрягаючись самі.
Капітан згадав, як кількома днями раніше, коли другий лейтенант Годжсон та третій лейтенант Ірвінг готувалися відправитися в черговий санний похід до табору — обоє офіцерів тоді отримали наказ взяти людей з табору й вирушити з ними на полювання та розвідку на кілька наступних днів, — Ірвінг здивував свого капітана проханням залишити одного з двох приписаних до його команди моряків на «Терорі». Спершу Крозьє був здивований, оскільки завжди вважав молодшого лейтенанта Джона Ірвінга тямущим офіцером, здатним ладнати з матросами й виконувати будь-які отримані накази, але коли почув імена, одразу все зрозумів. Лейтенант Літтл включив до списку санного та розвідувального загонів Ірвінга Магнуса Менсона і Корнеліуса Гіккі, й Ірвінг шанобливо попросив, нічого не пояснюючи, щоб одного або другого перевели до іншого загону. Крозьє негайно задовольнив це прохання, перевівши Менсона до санного загону, який останній покидав корабель, а хирлявого помічника купора відправив із загоном лейтенанта Ірвінга. Крозьє також не довіряв Гіккі, особливо після заколоту кілька тижнів тому, що ледь не переріс у відкритий бунт, і він знав, що миршавий морячок набагато небезпечніший, коли має поряд із собою здоровезного ідіота Менсона.