Фітцджеймс втратив ще одного зі своїх кондукторів, кочегара Томмі Платера, того березневого дня, коли тварюка лютувала на нижніх палубах корабля. Тільки Томас Ватсон, помічник теслі, вцілів після нападу тварюки тієї ночі, але позбувся лівої руки. Оскільки Томаса Варта, зброяра, відправили назад до Англії з Ґренландії ще до того, як вони потрапили у крижану пастку, на «Еребусі» залишилося двадцять кондукторів. Деякі з них, такі як літній вітрильний майстер, Джон Мюррей, і особистий стюард Фітцджеймса, Едмунд Гоер, тяжко хворіли на цингу, щоб бути корисними, тимчасом як інші, зокрема Томас Ватсон і Генрі Фостер Коллінз, були надто покалічені, щоб виконувати свої обов’язки, а треті, приміром як битий канчуками стюард кают-компанії Річард Ейлмор, перебували в надто глибокій депресії, щоб з них був бодай якийсь толк.
Крозьє наказав одному з матросів, який помітно втомився, трохи перепочити й приєднатися до озброєних охоронців, а сам став у запряг замість нього. Навіть попри спільні зусилля шістьох інших моряків, несамовита напруга сил, потрібна для того, щоб тягти понад тисячу п’ятсот фунтів консервованої їжі, зброї й наметів, була на грані можливостей його ослабленого організму. І хоча Крозьє зрештою потрапив у ритм — він ходив із санними загонами з березня, коли вони почали доставляти шлюпки та спорядження до Землі Короля Вільяма, і був звичним до цієї роботи, — біль від ременів, що впиналися в його хворі груди, надмірна вага вантажу і дискомфорт від поту, що замерзав, танув і знову замерзав під одягом, були просто неймовірними.
Крозьє шкодував, що у них було обмаль міцних матросів та морських піхотинців.
«Терор» втратив двох своїх першокласних матросів — Біллі Стронґа, роздертого навпіл тварюкою, і Джеймса Вокера, найкращого товариша йолопа Магнуса Менсона, перш ніж той потрапив під цілковитий вплив хирлявого, схожого на щура, помічника купора. Крозьє пам’ятав, що багато місяців тому саме через страх зустріти в трюмі привид Джиммі Вокера здоровило Менсон виявив непокору.
Хоч у чомусь корабель Її Величності «Еребус» був щасливішим за свого двійника. Єдиним матросом першого класу, якого втратив Фітцджеймс упродовж експедиції, був Джон Гартнелл, який також помер від сухот і був похований взимку 1846-го на острові Бічі.
Крозьє налягав на ремені упряжі й згадував обличчя та імена загиблих — так багато офіцерів і так мало рядових матросів, — і роздратовано загарчав від думки, що тварюка з криги, здавалося, навмисне полювала на керівників цієї експедиції.
«Не думай так, — наказав собі Крозьє. — Ти наділяєш бестію глуздом, якого вона позбавлена».
«Та невже?» — запитала інша, більш розважлива частина розуму Крозьє.
Один з королівських морських піхотинців, що йшов поряд, на згині руки ніс мушкет, а не рушницю. Його обличчя повністю ховалося під шапками і шарфами, але по тому, як чолов’яга незграбно рухався, Крозьє упізнав Роберта Гопкрафта. Рядовий морської піхоти був серйозно поранений тварюкою рік тому в червні, коли загинув сер Джон, і хоча рани Гопкрафта загоїлися, через потрощену ключицю він залишився скоцюрбленим на лівий бік, наче йому важко було стояти прямо. Другим морським піхотинцем, що йшов із ними, був Вільям Пілкінгтон, рядовий, якому того самого дня випадково прострелили плече. Крозьє помітив, що Пілкінгтон, здається, й до сьогодні погано послуговується тим плечем і рукою. Сержант Девід Брайан, старший морський піхотинець з «Еребуса», був обезголовлений за кілька секунд до того, як тварюка затягла під кригу сера Джона. Разом з рядовим Вільямом Брайні, що помер на острові Бічі 1846 року, та рядовим Вільямом Рідом, який пропав на кризі минулої осені, 9 листопада, коли його послали з повідомленням на «Терор», — Крозьє добре пам’ятав цю дату, бо він сам тоді пройшов від «Еребуса» до «Терору» того першого дня цілковитої зимової темряви, — бестія скоротила Фітцджеймсову морську сторожу всього до чотирьох чоловік: капрала Александра Пірсона, до якого перейшло командування, рядового Гопкрафта з його розтрощеним плечем, рядового Пілкінгтона з його кульовим пораненням та рядового Джозефа Гілі.
Його, Крозьє, підрозділ морської піхоти втратив тільки рядового Вільяма Хетера, коли минулого листопада тварюка проникла на борт і знесла чоловікові, що стояв на вахті, частину черепа. Але несподівано Хетер — дивовижа з дивовиж! — відмовився помирати. Він кілька тижнів пролежав у лазареті в коматозному стані, перебуваючи між життям та смертю, але зрештою товариші перенесли Хетера до кубрика і вклали його в койку. Відтоді морські піхотинці одягали і роздягали його, годували, мили й носили у гальюн. Було схоже на те, що цей дурник з безтямним поглядом став чимось на кшталт їхнього домашнього улюбленця. Його перевезли в табір лише тиждень тому, тепло закутавши і дбайливо всадовивши, майже по-королівському, в спеціальні санки на одну людину, зроблені для нього Товстуном Алексом Вілсоном, помічником теслі. Матроси не заперечували проти додаткового вантажу і зголосилися по черзі тягнути живий труп на маленьких санях через кригу та тороси до табору.