Звісно, зараз Френсіс Крозьє міг збитися з ліку — він не спав уже дві, ні, три ночі, — але він не забув жодного імені, жодного обличчя. І ніколи не забуде.
— Капітане!
Крозьє отямився від задуми, в яку поринув, тягнучи сани. У цей момент він не зміг би сказати напевно, скільки часу йшов у запрягу — годину чи шість. Він знову повернувся у світ, в якому почав сприймати сліпучий блиск холодного сонця на південно-східному краю неба, сяяння крижаних кристалів, гнаних вітром, власне хрипке дихання, біль у всьому тілі, вагу вантажу за плечима, опір морської криги та свіжого снігу, а найголовніше — дивовижно блакитне небо з віхтями білих хмар, що клубочилися довкола, і здавалося, наче всі вони опинилися всередині якоїсь біло-блакитної кулі.
— Капітане! — крикнув лейтенант Літтл.
Крозьє усвідомив, що всі чоловіки, які йшли з ним у запрягу, зупинилися. Як і решта саней.
Попереду них на південному сході, на віддалі приблизно милі за наступним ланцюгом торосів, з півночі на південь рухався трищогловий корабель. Його вітрила були згорнуті, зачохлені й 384 підв’язані до рей, як на якірній стоянці, але корабель якимось чином рухався, наче його несла сильна течія, і він ковзав повільно й велично — очевидно, за найближчим високим крижаним гребенем була широка смуга відкритої води.
Порятунок. Спасіння.
Рівний блакитний вогник надії у хворих грудях Крозьє на кілька секунд спалахнув яскравіше.
Льодовий лоцман Томас Бланкі, на дерев’яній нозі, взутій у щось на кшталт дерев’яного черевика, придуманого й зробленого теслею Хані, підійшов до Крозьє і сказав:
— Міраж.
— Звісно, — погодився капітан.
Навіть попри мерехтіння тремтливого повітря, він майже одразу впізнав характерні щогли й такелаж бомбардирського корабля британського військово-морського флоту «Терор», і на кілька секунд його охопило замішання, що межувало із запамороченням, — Крозьє подумав, що якимось чином вони збилися з дороги, розвернулися й насправді прямували назад на північний захід до корабля, який покинули кілька годин тому.
Але ж ні. Вони йшли по слідах санного полоззя, місцями заметених, але глибоко вкарбованих в кригу за більш ніж місяць постійних походів до табору і назад, що тяглися якраз до високого стикового гребеня з вузьким проходом, прорубаним кайлами та лопатами. І сонце все так само було попереду і трохи праворуч від них, ген там, на півдні. Три щогли за стиковим гребенем замерехтіли, на мить розтанули у повітрі, а потім знову стали зримими, набувши чітких обрисів, але цього разу вони стояли догори дриґом, а над ними завис вкритий кригою корпус «Терору», що зливався з білими перистими хмарами.
Крозьє, Бланкі та багато інших неодноразово стикалися з таким явищем — фальшивими зображеннями об’єктів у небесах. Якось погідного зимового ранку, перебуваючи на кораблі, затертому серед криги, біля узбережжя землі, яку вони назвали Антарктидою, Крозьє побачив димний вулкан — той, що його назвали на честь його корабля, — який постав із замерзлого моря на півночі. Іншого разу, вже в цій експедиції, навесні 1847 року, Крозьє піднявся на палубу і побачив чорні кулі, що пропливали в південній частині неба. Спочатку ці сфери перетворилися на вісімки, потім продовжували ділитися, утворивши щось схоже на симетричну вервечку чорних повітряних кульок, а за чверть години безслідно зникли.
Два матроси, що тягли у запрягу треті сани, впали навколішки у поораний коліями сніг. Один із них ридма ридав, а другий сипав найвигадливішими моряцьких прокльонами, які Крозьє будь-коли чув, — а капітан достатньо наслухався їх упродовж кількох десятиліть.
— Хай вам біс! — гарикнув Крозьє. — Ви що, ніколи не бачили арктичних міражів? Годі цих шмарклів і лайки — або тягтимете ці чортові сани удвох, а я всядуся на них, ще й підганятиму вас копняками по дупах! Підніміться на ноги, заради всього святого! Ви ж чоловіки, а не легкодухі баби! Тож, трясця вашій матері, й поводьтеся як чоловіки!
Обоє матросів підвелися й незграбно струсили з колін сніг і крижані кристали. Крозьє не впізнав їх, убраних в шинелі та «вельські перуки», та й, власне кажучи, не намагався.
Валка саней знову рушила — з натугою, але без прокльонів.
Кожен знав, що високий стиковий гребінь попереду, хоча крізь нього й був прокладений шлях санними загонами, які незчисленну кількість разів проходили тут упродовж останніх тижнів, усе ще залишався чортовою брилою. Їм треба буде з важкими саньми дертися вгору крутосхилом завдовжки щонайменше п’ятнадцять футів, обабіч якого нависають шістдесятифутові крижані бескиди. Небезпека обвалу крижаних валунів була там більш ніж реальною.