— Таке враження, що тут живе якесь зле божество, що хоче замордувати нас, — майже весело сказав Томас Бланкі.
Льодовий лоцман, який через каліцтво був звільнений від обв’язку волочити сани, шкандибав, поруч із Крозьє.
Капітан нічого на це не відповів, і за хвилину Бланкі відстав від нього і закрокував поруч з морським піхотинцем, якого вони саме обганяли.
Крозьє гукнув до одного з вільних у цей час матросів, щоб той зайняв його місце у запрягу — вони натренувалися робити це на ходу, не зупиняючи саней, — і коли чоловік замінив його, відступив убік від колії й роззирнувся. Вони вже йшли близько п’яти годин. Озирнувшись назад, Крозьє побачив, що справжній «Терор» уже давно зник з виду — між ними лежало п’ять миль і кілька гребенів торосів. Міраж був останнім привітом від якогось злого арктичного божка, який, здавалося, заповзявся замучити їх усіх.
Усе ще начальник цієї безталанної експедиції, Френсіс Роудон Мойра Крозьє вперше усвідомив, що він більше не капітан корабля Служби географічних досліджень Королівського військово-морського флоту. Ця частина його життя — а служба на флоті спочатку простим матросом, а потім офіцером була всім його життям з часу дитинства — назавжди закінчилася. Відповідаючи за втрату стількох матросів та обох кораблів, він розумів, що Адміралтейство більше ніколи не призначить його командувати іншим судном. Крозьє знав, що, послуговуючись термінами його довгої флотської кар’єри, зараз він ходячий мрець.
Вони все ще були за два дні важкого шляху від табору.
Крозьє зупинив погляд на високому стиковому гребені попереду й втомлено посунув далі.
33 ГУДСЕР
69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.
22 квітня 1848 року
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
22 квітня 1848 року
Я вже чотири дні перебуваю в цьому місці, яке ми називаємо табором Терору. І мені здається, він цілком відповідає цій назві.
На чолі шістдесяти тутешніх моряків, включно зі мною, стоїть капітан Фітцджеймс.
Зізнаюся, що коли минулого тижня я вперше побачив здаля це місце, мені спало на думку щось з Гомерової «Іліади». Табір розташований на березі доволі широкої затоки десь на дві милі південніше каїрна, спорудженого майже два десятиліття тому на мисі Вікторії Джеймсом Кларком Россом. Це місце дещо краще захищене від сніговіїв, що дмуть з пакової криги.
Можливо, сцени з «Іліади» були навіяні виглядом вісімнадцяти баркасів, які рядком вишикувалися на березі замерзлого моря — чотири човни лежали на боці на ріні, інші чотирнадцять прив’язані до саней.
За човнами стояло двадцять наметів різного розміру — від невеличких голландських, якими ми користувалися майже рік тому, коли я супроводжував нині покійного лейтенанта Гора на мис Вікторії (у кожному такому наметі можуть спати шестеро чоловік, по троє у спальному мішку завширшки п’ять футів, пошитому з вовчих шкур), — до трохи більших наметів, пошитих вітрильним майстром Мюрреєм, включаючи намети, призначені для капітана Фітцджеймса і капітана Крозьє та їхніх особистих стюардів, і двох найбільших, кожен розміром чи не з кают-компанію «Еребуса» й «Терору», один з яких використовують як лазарет, інший — як матроську їдальню. Є також ще намети для їдалень унтер-офіцерів, кондукторів, офіцерів та їхніх цивільних колег, таких як механік Томпсон і я.
«Іліада» могла спасти на думку ще й тому, що при наближенні до табору Терору вночі — а всі санні партії, що вирушали з «Терору», прибували до місця призначення на третій день в темряві, — першим, що впадало в очі, була велика кількість багать та вогнищ. Звісно, дров тут не було, крім кількох дубових рангоутів, привезених з розчавленого «Еребуса» спеціально для цієї потреби, але протягом останнього місяця сюди з обох кораблів переправили мішки з вугіллям, що залишилися, і багато таких вугільних вогнищ яскраво палали на березі, коли я вперше побачив табір Терору. Деякі ватри горіли на землі, обкладені камінням; інші палали на чотирьох високих жаровнях, порятованих з пожежі, яка сталася карнавальної ночі.
Тож берег був освітлений полум’ям численних багать, а також вогнем смолоскипів та ліхтарів.