Після кількох днів, проведених у таборі Терору, я вирішив, що це місце більше нагадує піратську стоянку, ніж табір Ахіллеса, Одіссея, Агамемнона та інших Гомерових героїв. Одяг матросів обірваний, потертий і багато разів заштопаний. Більшість із них хворі чи накульгують — або і те й інше. Бліді обличчя позаростали бородами. Очі глибоко запали. Вони походжають — або, правильніше сказати, тиняються — табором зі своїми шлюпковими ножами, що теліпаються на сиром’ятних ременях, затягнутих на верхніх вдяганках, у брязкітливих піхвах, зроблених з обрізаних чохлів для багнетів. Цс була ідея капітана Крозьє — зробити з дротяної сітки темні окуляри, щоб матроси носили їх сонячними днями, аби вберегтися від снігової сліпоти. Загалом мешканці табору стали схожими на набрід розбійників та хуліганів.
І у більшості з них спостерігаються симптоми цинги.
У мене було дуже багато роботи в госпітальному наметі.
Санні команди, доклавши значних додаткових зусиль, через кригу й жахливі тороси перевезли сюди десяток койок (плюс ще дві койки для капітанських наметів), але зараз у мене в лазареті лікуються двадцять матросів, тож восьмеро з них лежать на вовняних ковдрах, розстелених просто на холодній землі.
Три олійні лампи забезпечують освітлення намету впродовж довгих ночей.
Більшість матросів, що лежать у лазареті, занедужали на цингу, але не всі. Сержант Хетер знову опинився на моєму піклуванні — у комплекті із золотим совереном, який доктор Педді вставив на місце кістки в його черепі, яку разом з частиною мозку знесло геть ударом тварюки з криги. Морські піхотинці місяцями дбали про Хетера й збиралися продовжувати це робити в таборі Терору — сержанта привезли сюди на санчатах, сконструйованих спеціально для нього містером Хані, — але переохолодження під час триденного переходу спричинилося в нього до пневмонії. Цього разу я вже не сподіваюся, що сержант морської піхоти, який свого часу дивовижним чином порятувався, довго протягне.
Також тут перебуває Девід Лейс, якого товариші називають Дейві. Його кататонічний стан не змінювався місяцями, але після переходу через кригу минулого тижня — він прибув у табір разом з моєю групою — організм чоловіка більше не здатний сприймати навіть найменшої кількості ріденької каші або води.
Сьогодні субота. Навряд чи Лейс доживе до середи.
Через надмірні зусилля, яких довелося докласти людям, щоб перевезти на санях з корабля на острів важкі шлюпки та величезну кількість спорядження, долаючи тороси, на які мені було складно здиратися навіть упорожні, тепер я маю справу зі звичними в таких випадках синцями та переломами кісток. Але серед них був один складний перелом руки у матроса Білла Шенкса. Надавши першу допомогу та наклавши шину на зламану руку, я залишив його в лазареті, побоюючись сепсису. (Шкіра та м’язові тканини у двох місцях були проштрикнуті гострими уламками кістки.)
Але головним убивцею, який причаївся в цьому наметі, залишається цинга.
Містер Гоер, особистий стюард капітана Фітцджеймса, швидше за все, буде першим моряком, що помре тут від цієї недуги. Уже багато днів він не приходить до тями. Як і Лейса та Хетера, його довелося везти сюди на санях двадцять п’ять миль, що відділяють наш приречений корабель від табору Терору.
Едмунд Гоер — перший, але типовий приклад розвитку цієї хвороби.
Капітанів стюард — доволі молодий чоловік: йому має виповнитися двадцять сім через два з чимось тижні, 9 травня, звісно якщо він так довго протягне.
Як для стюарда, Гоер доволі великий чолов’яга — зростом шість футів, — і за всіма ознаками (після огляду в головного лікаря Стенлі та у мене), він був у доброму здоров’ї, коли експедиція виходила в море.
Він був тямущим і швидко, вправно й майстерно виконував свої обов’язки. Гоер мав атлетичну будову тіла, незвичну для стюарда, і відзначався чималою фізичною силою. Під час перегонів і перетягування канату, які так часто проводилися на кризі поблизу острова Бічі взимку 1845–1846 року, Гоер неодноразово виходив переможцем й обирався капітаном різних команд.
Початкові симптоми скорбуту з’явились у нього минулої осені — втома, апатія, все частіші запаморочення, — але хвороба стала очевиднішою після трагічних подій Венеційського карнавалу. Він продовжував обслуговувати капітана Фітцджеймса по шістнадцять годин на день і більше, але врешті-решт його здоров’я похитнулося.