Першим виразним симптомом, який проявився в містера Гоера, був так званий «терновий вінець». З-під волосся Едмунда Гоера почала сочитися кров. І не тільки з-під волосся на голові. Спочатку його шапки, а потім сорочки, а згодом і нижня білизна щодня просотувалися кров’ю кожного дня.
Я уважно його оглянув і з’ясував, кров сочилася із самих коренів волосся. Декотрі матроси намагалися уникнути цього раннього симптому, поголивши на голові геть усе волосся, але це, звісно, не допомагало. Оскільки «вельські перуки», кашкети, шарфи, а потім і подушки у більшості людей стали просотуватися кров’ю, матроси й офіцери почали носити під шапками косинки й замотувати ними голови, коли вночі лягали спати.
Однак це, певна річ, не полегшувало незручностей та страждань, коли кривавили всі ділянки тіла, вкриті волоссям.
Підшкірні крововиливи у стюарда Гоера почали з’являтися в січні.
І хоча про спортивні змагання на кризі на той час уже зовсім забули, а обов’язки містера Гоера нечасто вимагали від нього залишати корабель або докладати значних фізичних зусиль, найлегший удар або синець на його тілі проступав у вигляді величезної червоно-фіолетової плями. І вони не загоювалися.
Випадкова подряпина, отримана стюардом, коли він чистив картоплю або нарізав м’ясо, не затягалася й продовжувала кровоточити тижнями.
У кінці січня ноги містера Гоера розпухли вдвічі супроти свого нормального розміру. Він змушений був позичити брудні штани в дебелішого моряка, щоб залишатися просто вдягненим, коли прислуговував своєму капітанові. Він не міг спати через усе сильніший біль у суглобах. На початку березня будь-який рух взагалі викликав у Едмунда Гоера нестерпні страждання.
Увесь березень Гоер категорично відмовлявся лягати в лазарет «Еребуса» — мовляв, він повинен повернутися на свою койку й продовжувати прислуговувати та піклуватися про капітана Фітцджеймса.
Його біляве волосся було постійно злиплим від засохлої крові. Руки, ноги й обличчя стюарда виглядали одутлими, як опара. З кожним днем його шкіра втрачала еластичність, а за тиждень до того, як «Еребус» було зруйновано, якщо я сильно натискав на якусь ділянку тіла Едмунда Гоера, там назавжди залишалася заглибина, з’являвся новий синець, який розпливався й зростався з давніми крововиливами.
У середині квітня тіло Гоера перетворилося на розбухлу, безформну масу, вкриту суцільними синцями. Обличчя та руки пожовкли від розлиття жовчі. Білки очей стали яскраво-жовтими і ще більше жахали через кровотечу з-під брів.
Попри мої і мого асистента намагання перевертати пацієнта кілька разів на день, на час, коли його винесли з приреченого «Еребуса», Гоер був вкритий пролежнями, які перетворилися на коричнево-лілові виразки, що не переставали гноїтися. Його обличчя, особливо по обидва боки від носа й рота, також було вкрите виразками, які постійно сочилися гноєм та кров’ю.
Гній хворого на цингу має просто жахливий запах.
Того дня, коли ми перевезли містера Гоера в табір Терору, він втратив два останні зуби. І це чоловік, який ще на Різдво міг пишатися найкрасивішою усмішкою серед усіх учасників експедиції.
Гоерові ясна почорніли й розм’якли. Він був при тямі лише кілька годин на день, і весь цей час зазнавав неймовірних страждань. Коли ми відкривали йому рота, щоб погодувати, сморід стояв майже нестерпний. Оскільки у нас не було можливості прати простирадла, ми застелили його койку парусиною, яка зараз уже чорна від крові. Його промерзлий і брудний одяг також зашкаруб від засохлої крові та гною.
Його стан і страждання були жахливими, але ще жахливішим здавався той факт, що для Едмунда Гоера такий стан міг тривати — погіршуючись з кожним днем — ще кілька тижнів або й навіть місяців. Цинга — підступний убивця. Вона тривалий час завдає своїй жертві тортур, перш ніж подарує вічний спокій. На час смерті від цинги найближчі родичі померлого не завжди здатні впізнати страждальця, а він сам настільки втрачає тяму, що не може впізнати своїх близьких.
Але тут цієї проблеми немає. Бо за винятком братів, що служили разом у цій експедиції — Томас Гартнелл втратив свого старшого брата на острові Бічі, — нога жодного родича ніколи не ступить на цей жахливий острів у царстві криги, снігів, вітрів, блискавок та туману. Нікому буде пізнавати нас, коли ми помремо, а тим паче — поховати.
Дванадцятеро матросів конають від цинги у лазареті, і більше двох третин зі ста п’яти вцілілих, включаючи мене, мають один чи й більше симптомів цієї хвороби.