За кілька днів у нас закінчаться запаси цитринового соку — найдієвішого антицинготного засобу, хоча його ефективність за останній рік значно зменшилася.
Єдиним порятунком для нас тоді буде оцет. Тиждень тому в складському наметі, встановленому на кризі поряд з «Терором», я особисто проконтролював переливання залишків оцту з великих діжок у вісімнадцять менших барилець — по одному на кожну шлюпку, яку мали перетягнути до табору Терору.
Матроси ненавидять оцет. На відміну від цитринового соку, кислоту якого можна якось пригасити підсолодженою водою чи навіть ромом, оцет для людей, чиї піднебіння вже вражені цингою, що вгніздилася в їхніх організмах, смакує наче отрута.
Офіцери, які споживали більше консервованих продуктів Ґолднера, ніж матроси, — ті їли переважно своє улюблене (хоча й згіркле) солоне сало та яловичину, аж поки спорожніли діжки, — виявилися більш уразливими до цинги, ніж рядові моряки.
Це підтверджувало гіпотезу доктора МакДональда, що в консервованих м’ясі, овочах і супах — на відміну від зіпсованих, але колись свіжих продуктів — немає якогось життєво важливого елемента, або, навпаки, є якась отрута. Якби мені чудесним чином вдалося відкрити цей елемент — отруйний чи рятівний, — у мене б не тільки з’явився гарний шанс вилікувати цих моряків, можливо, навіть містера Гоера, але й бути посвяченим у лицарі, коли нас порятують чи ми самі доберемося до безпечної гавані.
Але, зважаючи на наші умови та цілковитий брак відповідного лабораторного обладнання, це над мої можливості. Усе, що я можу, це настійливо рекомендувати морякам їсти будь-яке свіже м’ясо, яке вполюють наші мисливці, — навіть ворвань та нутрощі тварин, я впевнений всупереч будь-яким резонам, можуть допомогти нашим організмам боротися з цингою.
Але наші мисливці не знайшли окіл жодних живих істот, яких можна вполювати. А крига занадто товста, щоб пробити в ній ополонку для риболовлі.
Минулого вечора капітан Фітцджеймс навідався до нас у лазарет, як він зазвичай робив це на початку й наприкінці кожного зі своїх довгих напружених днів, і коли він закінчив традиційний обхід сплячих хворих, розпитуючи мене про зміни в стані кожного з них, я набрався зухвалості, щоб запитати у нього про те, чому не знаходив пояснення вже багато тижнів.
— Капітане, — сказав я, — я розумію, що ви надто заклопотані, щоб відповідати на моє запитання, або ж воно, поставлене людиною необізнаною, такою як я, здасться вам не вартим уваги, але я ніяк не можу збагнути: чому ми притягли вісімнадцять човнів? Наскільки я знаю, ми забрали з «Еребуса» й «Терору» всі шлюпки до однієї, хоча нас залишилося всього сто п’ять чоловік.
Капітан Фітцджеймс відповів:
— Якщо ваша ласка, ходімте зі мною, докторе Гудсер.
Я велів Генрі Ллойду, своєму стомленому асистентові, наглядати за хворими й вийшов услід за капітаном Фітцджеймсом назовні. Ще у світлі лазаретного намету я помітив, що його борода, яку я завжди вважав ледь не рудою, насправді майже сива, тільки облямована засохлою кров’ю.
Капітан взяв у лазареті запасний ліхтар і пішов з ним попереду, освітлюючи шлях, до встеленого рінню берега.
Звісно, темно-лілові хвилі не лизали з шелестом цього берега. Натомість, уздовж берегової лінії, як і раніше, тягнувся ланцюг високих айсбергів, що стояв бар’єром між нами та паковою кригою.
Капітан Фітцджеймс підняв ліхтар і освітив довгий ряд шлюпок.
— Що ви бачите, докторе? — запитав він.
— Човни, — ризикнув я відповісти, кожною клітинкою відчуваючи себе тією необізнаною людиною, якою назвався раніше.
— Ви помічаєте різницю між ними, докторе Гудсер?
Я уважніше придивився до них, освітлених ліхтарем.
— Перші чотири не на санях, — відповів я.
Я встиг це помітити ще першої ночі свого перебування тут. У мене не було пояснень, чому так сталося, що містер Хані попіклувався про решту човнів і змайстрував для них спеціальні сани. Як на мене, це була просто службова недбалість.
— Так, цілком слушно, — сказав капітан Фітцджеймс. — Ці чотири — то наші вельботи з «Еребуса» й «Терору». Завдовжки тридцять футів. Легші за інших. Дуже міцні. Шестивеслові. З гострими носом та кормою, яку каное… тепер бачите?