Тепер я побачив. До цього я ніколи раніше не зауважував, що вельботи мають з обох кінців вузькі носи, як каное.
— Якби у нас було десять вельботів, — продовжував капітан, — усе б складалося набагато краще.
— Чому? — здивувався я.
— Вони міцні, докторе. Дуже міцні. Й легкі, як я вже казав. І ми могли б поскладати в них усе наше спорядження та поволочити їх по кризі без жодних саней, які зробили для інших човнів. Якщо ми знайдемо розводдя, то зможемо спустити їх на воду просто з криги.
Я кивнув. Навіть розуміючи, що капітан Фітцджеймс вважатиме мене за цілковитого телепня, варто мені поставити наступне запитання, я все одно запитав:
— Але чому можна волочити по кризі тільки вельботи, а не решту шлюпок, капітане?
Голос капітана Фітцджеймса не видавав жодного роздратування, коли він продовжив:
— Ви бачите у них стерно, докторе?
Я подивився з обох кінців, але нічого схожого на стерно не побачив. Про що й сказав капітанові.
— Саме так, — сказав він. — Вельботи мають плаский кіль, й у них немає навісного стерна. Човном керує веслувальник на кормі.
— Це добре? — запитав я.
— Якщо вам потрібен легкий, міцний човен з пласким кілем і без навісного стерна, яке неодмінно відлетить, коли ви волочитимете шлюпку, — тоді так, — сказав капітан Фітцджеймс. — Вельбот легко тягти по кризі, навіть попри те, що він завдовжки тридцять футів і може вмістити до дюжини моряків, ще й залишиться місце для спорядження.
Я кивнув, наче все зрозумів. Я й насправді майже все зрозумів — але був дуже втомлений.
— Ви бачите щоглу вельбота, докторе?
Я знову подивився. І знову не побачив того, що начебто мав побачити. В чому й зізнався.
— Це тому, що вельботи мають одну розбірну щоглу, — сказав капітан. — Вона лежить, складена під парусиною, яку матроси натягнули між планширами.
— Я помітив, що всі човни вкриті парусиною й дошками, — сказав я, щоб показати, що я не такий уже й неуважний. — Це щоб усередину не нападав сніг?
Фітцджеймс запалював свою люльку. В нього вже давно закінчився тютюн. Я не хочу навіть знати, чим він тепер й набиває.
— Шлюпкові чохли натягнула, щоб захистити екіпажі всіх вісімнадцяти човнів, навіть якщо зрештою ми візьмемо із собою всього десять, — сказав він тихо.
Більшість моряків у таборі спали. Змерзлі вартові, притупуючи ногами, ходили туди-сюди одразу за межею світла, що його відкидав ліхтар.
— Ми ховатимемося під цими чохлами, коли йтимемо по відкритій воді до гирла Великої Рибної річки? — запитав я.
Я ніколи не думав, що ми можемо плисти, пригнувшись під парусиною та дошками. Я завжди уявляв собі, як ми весело гребемо під яскравим сонячним промінням.
— Навряд чи ми попливемо цими човнами по річці, — сказав він, пихкаючи люлькою, над якою здіймалися хмарки від чогось, за запахом схожого на висушені людські екскременти. — Якщо крига вздовж узбережжя цього літа скресне, капітан Крозьє, швидше за все, вирішить іти морем.
— Аж до Аляски і Санкт-Петербурга? — вражено запитав я.
— Принаймні до Аляски, — відповів капітан. — Або, можливо, до Баффінової затоки, якщо прибережні розводдя відкриються в напрямку півночі. — Він зробив кілька кроків і спрямував світло ліхтаря на човни, що стояли на санях.
— А це що за човни, докторе?
— А вони що, відрізняються від попередніх, капітане? — Я із здивуванням збагнув, що смертельна втома спонукає людину до чесності, яка не викликає жодного збентеження.
— Так, — сказав Фітцджеймс. — Ось ці два, прив’язані до спеціальних саней містера Хані, — наші катери. Звісно, ви бачили їх, коли вони стояли на палубі або на кризі поруч з кораблями протягом останніх трьох зим.
— Так, звісно, — відповів я. — Але ви сказали, що ці човни відрізняються від попередніх, від вельботів?
— Значно відрізняються, — сказав капітан Фітцджеймс, відволікаючись, щоб знову підпалити люльку. — Ви бачите щогли на цих човнах, докторе?
Навіть у тьмяному світлі ліхтаря я побачив дві щогли, що здіймалися над кожним із цих суден. Парусинові чохли були вправно прорізані та акуратно обшиті довкола них. Своїми спостереженнями я поділився з капітаном.
— Дуже добре, — сказав він. І це пролунало геть не зверхньо.