Там екіпажі обох кораблів уперше зберуться разом. Якщо санний загін Крозьє цілим і неушкодженим подолає цей перехід — і уникне лап тварюки, що переслідує їх на кризі, — всі сто п’ять моряків зберуться разом на продутому вітрами північно-західному березі острова.
Перші санні експедиції до Землі Короля Вільяма в березні — більшість з них у темряві — рухалися так повільно, що часто люди із саньми ставали табором на першу ночівлю на кризі ще у межах видимості з корабля. Одного разу, коли з південного сходу дув зустрічний ураганний вітер, загін лейтенанта Ле Вісконте за дванадцять годин постійних зусиль пройшов менше милі.
Але зараз — при світлі дня, по вже прокладеному санному сліду, через пробиті у гребенях торосів проходи — йти стало набагато легше.
Крозьє не збирався залишатися на Землі Короля Вільяма. Його попередні відвідини мису Вікторії не переконали його в тому, що, попри величезні запаси продовольства та спорядження, складені гам, і розчищені місця для наметів, моряки зможуть протриматися на тій землі тривалий час. Негода зі скаженими вітрами, що майже завжди задували з північного заходу, взимку була убивчою, жахливою навесні й під час короткої осені й загрозливою для життя влітку. Шалені грози з блискавками, схожі на ту, яку довелося пережити покійному лейтенантові Гору під час перших відвідин цього суходолу влітку 1847 року, вибухали знову й знову впродовж усього літа й ранньої осені. Однією з перших речей, які Крозьє наказав доправити на острів минулого літа, були запасні корабельні громовідводи й мідні шворні, на яких висіли гардини в каюті сера Джона, що мали правити за імпровізовані громовідводи.
Аж до останніх днів березня, коли був зруйнований «Еребус», Крозьє сподівався, що вони зможуть вирушити до східного узбережжя півострова Бутія, де була вірогідність знайти запаси продуктів та спорядження, залишені «Фурією», й можливість зустріти китобоїв, що йдуть із Баффінової затоки. За прикладом старого Джона Росса, вони могли б пройти пішки чи на човнах вздовж східного берега Бутії на північ до острова Сомерсет або навіть до острова Девон, якщо доведеться. Рано чи пізно вони побачили б якийсь корабель у Ланкастер Зунді.
Також у тому напрямку були ескімоські поселення. Крозьє сам переконався в цьому — він бачив їх під час свого першого рейсу в Арктику з Вільямом Едвардом Паррі 1819-го, куди він вирушив, коли йому виповнилося двадцять два роки. Через два роки він з Паррі знову повернувся туди в пошуках Північно-Західного проходу, а потім, ще через два роки, щоб продовжити ці пошуки — пошуки, які вб’ють сера Джона Франкліна двадцять шість років по тому.
«І можуть вбити всіх нас», — подумав Крозьє й похитав головою, проганяючи геть занепадницькі думки.
Сонце було вже над самими обрієм на півдні. Перш ніж воно зайде, вони зупиняться й з’їдять свій холодний обід. А потім знову впряжуться і йтимуть ще шість чи вісім годин — усе пообіддя, вечір й ніч у темряві, поки досягнуть першого морського табору, пройшовши трохи більше третини шляху до Землі Короля Вільяма й табору Терору.
Скрізь панувала тиша — не було чути нічого, крім важкого дихання матросів, скрипіння шкіряних ременів й скреготу полоззя. Вітер стих, але повітря стало холоднішим у тьмяних пообідніх сутінках. Хмарини крижаних кристалів від дихання зависли над вервечкою людей та саней, як золоті кулі, що повільно танули.
Тепер, коли вони досягли високого гребеня торосів, Крозьє крокував біля переднього запрягу, готовий допомогти тягнути і штовхати сани, стиха лаючись. Він дивився на західне сонце й згадував, скількох зусиль йому коштувало знайти шлях до Бутії й китобоїв з Баффінової затоки.
У віці тридцяти одного року Крозьє вчетверте і востаннє вирушив з капітаном Паррі в ті арктичні води — цього разу в намаганні досягти Північного полюса. Вони просунулися далеко на північ, поставивши рекорд, який не побили й до сьогодні, але врешті-решт вперлися в твердий паковий лід, який тягнувся до північних меж світу.
Френсіс Крозьє більше не вірив у існування Відкритого Полярного моря: якщо хтось нарешті досягне полюса, він, поза всяким сумнівом, зробить це на санях.
Можливо, на санях, запряжених собаками, з якими воліють мандрувати ескімоси. У Ґренландії та на східному узбережжі острова Сомерсет Крозьє бачив тубільців та їхні легкі нарти — не справжні сани, зроблені за стандартами Королівського військово-морського флоту, а благенькі санчата, які тягнуть ті їхні дивні собаки.