Рейд, лейтенант Ле Вісконте, судновий лікар Гудсер і Гаррі Пеґлар стали на чолі загону, який вирушив навздогін за санною командою ДеВо і привів їх назад повз розтрощені шпангоути, завалені щогли й переплутаний такелаж — це було все, що залишилося від затонулого корабля. П’ятеро з чемпіонської команди ДеВо були вже не здатні подолати останню милю до «Терору», і їхні товариші везли їх на санях. Шестеро моряків з «Еребуса», які брали участь у санному поході, включаючи ДеВо, не змогли стримати сліз, побачивши свій зруйнований дім.
Отож… про короткий шлях на північний схід до Бутії мови більше не велося. Після рапорту ДеВо та бесід з іншими до краю виснаженими моряками Фітцджеймс і Крозьє дійшли спільної думки, що тільки декотрі зі ста п’яти вцілілих моряків зможуть дійти до Бутії, а переважна більшість безсумнівно загине на кризі за таких умов, навіть якщо дні стануть довшими, температура повітря підвищиться, а сонце світитиме яскравіше. Ймовірність натрапити на відкриті розводдя лише підвищить ризикованість такого переходу.
Тепер вони мали вибирати між двома варіантами: або залишатися на кораблях, або облаштувати табір на Землі Короля Вільяма, щоб невдовзі вирушити звідти на південь до річки Бека. Крозьє наступного ж дня почав планувати цю евакуацію.
Перед самим заходом сонця і перепочинком на обід вервечка саней наткнулася на діру в кризі. Вони зупинилися. П’ятеро саней та запряжені в них люди стали довкола отвору. Чорний круг далеко внизу під ними був першою відкритою водою, яку моряки побачили за останні двадцять місяців.
— Тиждень тому, коли ми тягнули пінаси до табору Терору, її тут не було, капітане, — сказав матрос Томас Тедмен. — Ви ж бачите, як близько до неї підходить колія від полоззя. Ми б її точно помітили. Тут нічого не було.
Крозьє кивнув. Це була не звичайна полинья — так росіяни називала поодинокі ополонки у паковій кризі, які не замерзали цілий рік. Крига тут була завтовшки десять футів — не така товста, як пакова крига довкола «Терору», проте достатньо тверда, щоб звести на ній лондонський будинок, — але довкола цієї ополонки не було видно жодних слідів руху криги: стикових торосів чи тріщин. Усе виглядало так, наче щось чи хтось узяв величезну пилку — з тих, якими були укомплектовані обидва кораблі, — й випиляв у кризі ідеально круглу лунку.
Але корабельні пилки не могли б пропиляти отвір у кризі завтовшки десять футів, та ще й такий рівний.
— Ми можемо тут пообідати, — запропонував Томас Бланкі. — Так би мовити, влаштувати пікнік на березі моря.
Матроси заперечливо похитали головами. Крозьє погодився з ними — його не здивувало, що інші теж почуваються так само незатишно, як він, біля моторошно ідеальної круглої лунки, в глибині якої, далеко внизу, чорніла вода.
— Ми зупинимося на перепочинок приблизно через годину, — сказав він. — Лейтенанте Літтл, будь ласка, накажіть вашим саням рушати першими.
Десь за двадцять хвилин по тому, коли сонце вже сіло з майже тропічною раптовістю й зорі тремтіли й блимали у холодному небі, рядові Гопкрафт та Пілкінгтон, які прикривали загін з тилу, риплячи снігом під ногами, наздогнали Крозьє, що крокував поруч з останніми саньми.
— Капітане, — прошепотів Гопкрафт, — нас щось переслідує.
Крозьє витягнув свій мідний далекогляд з принайтованого до багажу на санях футляра й зупинився разом з двома моряками, тимчасом як сани поїхали собі далі в сутінках, що ставали все густішими.
— Там, сер, — сказав Пілкінгтон, вказуючи здоровою рукою. — Може, воно вилізло з тієї діри у кризі, капітане. Як ви вважаєте? Ми з Бобі думаємо, що так воно і є. Мабуть, воно ховалося там, внизу, у чорній воді під кригою, вичікуючи, поки ми пройдемо далі, а потім вилізло і посунуло за нами. Або сподіваючись, що ми там забаримося. Як на вашу гадку, сер?
Крозьє не відповідав. Він бачив ту істоту через оптику, ледь видиму у сутінках. Вона здавалася білою, але тільки тому, що її силует на мить проступив на тлі штормових хмар, що купчилися в чорному нічному небі на північному заході. Коли та істота проминала тороси й крижані валуни, повз які санна валка проходила двадцять хвилин тому, стало легше оцінити її величезні розміри. Навіть рухаючись на чотирьох, як зараз, вона була вища за Магнуса Менсона. Маючи такі масивні розміри, вона пересувалася дуже легко і плавно — її рухи були радше граційними, як у лисиці, ніж незграбними, як у ведмедя. Крозьє, насилу втримуючи оптичну трубу на все сильнішому вітрі, побачив, як істота звелася й пішла далі на двох ногах. Так вона рухалася повільніше, але все одно швидше, ніж матроси, які тягли сани вагою дві тисячі фунтів. Зараз вона здіймалася понад торосами, до верхівки яких Крозьє не зміг би дотягнутися піднятою рукою, навіть подовженою далекоглядом.