Деякі санні команди починали усвідомлювати себе цілісними відокремленими спільнотами. Тому вчора Ірвінг узяв на полювання свою групу з шести матросів, тимчасом як Джордж Годжсон повів своїх людей на розвідку острова відповідно до розпоряджень капітана Крозьє. Мисливці Ірвінга не знайшли жодного сліду звірини на снігу.
Лейтенант мав визнати, що вчора, коли його матроси були озброєні рушницями і мушкетами (сам Ірвінг мав із собою тільки пістоля, якого ніс у кишені шинелі, як і сьогодні), були моменти, коли він відчував певну тривогу через те, що помічник купора, Гіккі, крокує позаду нього з рушницею в руках. Але зараз, коли Магнус Менсон був на кораблі за більш ніж двадцять п’ять миль звідси, Гіккі був не тільки ввічливим, але й поштивим до Ірвінга, Годжсона й інших офіцерів.
Це нагадало Джону Ірвінгу, як у їхньому бристольському домі домашній учитель зазвичай розділяв його з братами, коли хлопці починали бешкетувати під час довгих нудних уроків. Учитель просто розводив хлопців по різних кімнатах старовинного маєтку й годинами проводив заняття з кожним окремо, переходячи з одного приміщення на другому поверсі старого флігеля в інше й лунко стукаючи високими каблуками черевиків з пряжками по дубовій підлозі. Джон та його брати, Девід і Вільям, такі збитошні у присутності містера Кендрійо, коли збиралися всі втрьох, ледь не пісяли в штани, залишаючись наодинці з блідим цибатим кощієм у білій перуці. І хоча спочатку Ірвінг вагався — підходити чи ні до капітана Крозьє з проханням залишити Магнуса Менсона на кораблі, зараз лейтенант був щасливий, що наважився заговорити про це. А ще більше його втішило те, що капітан не став вивідувати у нього причини такого прохання, адже Ірвінг так і не розповів капітанові про те, як він бачив, що відбувалося між помічником купора й велетенським матросом тієї ночі на палубі трюму, й не збирався розповідати.
Але сьогодні він не відчував тривоги ні через Гіккі, ні через будь-що інше. Єдиним озброєним учасником розвідувальної партії, окрім самого Ірвінга з його пістолем, був Едвін Лоуренс, який мав мушкета. Вправи зі стрільби біля вервечки саней з човнами в таборі Терору показали, що Лоуренс був єдиним моряком у цій групі, який міг стріляти з мушкета так-сяк вправно, тож сьогодні він був їхнім охоронцем і захисником. Решта несла тільки закинуті за плечі кіси — нашвидкуруч пошиті парусинові лантухи на одному ремені.
Рувим Мейл, баковий старшина й винахідливий чолов’яга, добряче попрацював разом зі старим Мюррейем, вітрильним майстром, щоб зробити такі наплічники для всіх моряків, тож зрозуміло, що матроси стали називати їх лантухами Мейла. У цих лантухах вони носили свої олив’яні фляги для води, галети й в’ялену свинину, бляшанку консервів Ґолднера як недоторканний запас, кілька запасних вдяганок, дротяні окуляри, які Крозьє наказав усім зробити, щоб захистити очі від сонячної сліпоти, запаси пороху й куль для полювання й вовняні спальні мішки на випадок, якщо щось завадить їм повернутися до табору й вони змушені будуть стати на ніч бівуаком.
Цього ранку вони вже йшли більше п’яти годин, залишивши узбережжя далеко позаду.
Коли була така можливість, група намагалася триматися невисоких кам’янистих узвиш; хоча вітер там був дужчий і холодніший, але крокувати було легше, ніж по заметених снігом та завалених кригою низинах.
Поки що вони не побачили нічого такого, що могло б збільшити їхні шанси на виживання — навіть зелених лишайників чи оранжевого моху на скелях. Ірвінг знав з прочитаних у бібліотеці кают-компанії «Терору» книжок — включаючи дві, написані самим сером Джоном Франкліном, — що голодні люди можуть варити якусь подобу юшки із зішкрябаних моху та лишайників. Дуже голодні люди.
Коли його команда розвідників зупинилася пообідати холодними стравами, вгамувати спрагу та трохи перепочити, сховавшись від вітру в низині, Ірвінг тимчасово передав командування грот-марсовому старшині Томасу Фарру, а сам пішов далі один. Він переконував себе, що матроси втомлені виснажливими санними походами останніх кількох тижнів і потребують відпочинку, але насправді йому просто хотілося побути на самоті.
Ірвінг сказав Фарру, що повернеться за годину і, щоб не загубитися, якомога частіше спускатиметься на занесені снігом латки схилів, залишаючи там свої сліди не тільки для себе, щоб по них повернутися, але й для інших, щоб знайти його, якщо він не повернеться вчасно. Йдучи далі на схід, блаженно самотній, він жував черству галету, відчуваючи, як хитаються два зуби. Коли Ірвінг витягнув сухар з рота, він весь був у крові. Попри постійне відчуття голоду, цими днями він не мав апетиту.