Лейтенант ледь здолав занесену снігом низину, вийшов на кам’янистий схил і втомлено почав підніматися на вершину чергового гребеня, де гуляв пронизливий вітер, як раптом вражено зупинився.
Широкою засніженою долиною, що лежала попереду, рухалися чорні цятки. Ірвінг зубами стягнув рукавиці й намацав у наплічнику свій чудовий мідний далекогляд, подарований йому дядьком з нагоди вступу до військово-морського флоту. Мідний обідець окуляра примерз би до його щоки чи брови, якби він спробував доторкнутися до них, тож було непросто отримати стійке зображення, навіть тримаючи довгу оптичну трубу обома руками. Його руки тремтіли.
Те, що він вважав невеличкою зграєю волохатих тварин, виявилося групою людей.
Мисливська партія Годжсона?
Ні. Ці люди були вдягнуті у важкі хутряні парки на взірець вдяганки леді Сайленс. І там було десятеро фігур, що втомлено перетинали засніжену долину, йдучи поряд, а не вервечкою, тимчасом як Джордж покинув табір усього з шістьма матросами. Й Годжсон сьогодні повів свій мисливський загін на південь вздовж берега, не вглиб острова, на суходіл.
І в цих людей були маленькі сани. У загоні Годжсона саней не було. Таких маленьких саней в таборі Терору взагалі не було.
Ірвінг підкрутив фокус свого улюбленого далекогляда, наводячи різкість, і затримав дихання, щоб він не дрижав.
Сани тягнув запряг принаймні з шести собак.
Це були або білі рятувальники в ескімоському одязі, або власне ескімоси.
Ірвінгу довелося відвести від очей далекогляд, а потім безсило впасти на одне коліно на холодне каміння і на кілька секунд опустити голову. В голові у нього запаморочилося. Фізична слабкість, яку він цілими тижнями стримував єдино силою волі, накотила на нього, як хвиля нудоти.
«Це все міняє», — подумав він.
Фігури внизу — схоже, вони все ще не бачили його, можливо тому, що він уже перетнув узвишшя й був не дуже помітний у своїй темній шинелі, що зливалася з темними скелями, — могли бути мисливцями з якогось невідомого ескімоського села, розташованого неподалік. Якщо це насправді так, то сто п’ять вцілілих з «Еребуса» й «Терору» були майже напевне врятовані. Тубільці зможуть або нагодувати їх, або показати їм, як самим прогодуватися в цих мертвих землях.
Звісно, не можна відкидати й можливості того, що це був військовий загін ескімосів і що примітивні списи, блиск яких Ірвінг помітив через оптику, призначалися для білих людей, про вторгнення яких на свої землі вони якимось чином дізналися.
Хай там як, а третій лейтенант Джон Ірвінг знав, що має спуститися вниз, перестріти їх і про все у них дізнатися.
Він склав далекогляд, обережно засунув його між запасними светрами у свій наплічник, і — високо піднявши одну руку, що, як він сподівався, буде сприйнято дикунами як миролюбний вітальний жест — почав спускатися довгим схилом пагорба назустріч десятьом людям, які зненацька зупинилися.
36 КРОЗЬЄ
69° 37′ 42″півн. шир., 98° 41′ зах. довг.
24 квітня 1848 року
Третій і останній день на кризі був найтяжчим з усіх. За останні шість тижнів Крозьє робив такі переходи від корабля до табору принаймні двічі з першими великими санними загонами, але навіть попри те, що дорога тоді була ще не роз’їжджена, йти було значно легше. Він був здоровіший. І він був у сто разів менш виснажений.
Френсіс Крозьє не усвідомлював цього насправді, але з часу його одужання від майже фатальної хвороби у січні тяжка меланхолія спричинилася до безсоння. Спочатку бувши матросом, а потім капітаном, Крозьє завжди пишався собою, як і більшість капітанів, що потребує для сну дуже мало часу і прокидається, хай би яким глибоким був той сон, варто чомусь змінитися у стані судна: найменше відхилення від корабельного курсу, посилення вітру у вітрилах, тупотіння занадто багатьох ніг по палубі над головою впродовж якоїсь вахти, будь-які зміни звуків води, що хлюпає об борт корабля… та будь-що.
Але останніми тижнями Крозьє спав усе менше й менше кожної ночі, аж поки набув звички подрімати годину-дві в середині ночі й часом ще покуняти хвилин тридцять упродовж дня. Він казав собі, це всього лише наслідок того, що йому треба було вникнути в надто багато подробиць і віддати надто багато наказів в останні дні й тижні перед переселенням на кригу, але насправді це меланхолія знову намагалася його доконати.