Навіть попри біль у поранених руках, який викликав у нього часті напади блювоти, коли вони тягнули і штовхали сани вгору по схилу крижаного пагорба, — підсвідомо у світлі ліхтаря він помічав, що блювота у нього рідка й червона, — він продовжував віддавати накази й допомагати, поки нарешті зусилля тридцяти восьми моряків, у яких ще залишалася дещиця сили, увінчалися успіхом: вони разом із саньми спустилися на лід, і полоззя заскреготало по ріні берегової смуги.
Якби він не був певен, що на такому холоді його губи примерзнуть, Крозьє впав би в темряві навколішки й поцілував би мерзлу землю, коли почув той скрегіт ріні під полоззям саней, що вийшли на останню милю шляху.
У таборі Терору палали смолоскипи. Коли вони наближалися до нього, Крозьє йшов першим у запрягу провідних саней. Кожен намагався випростатися — або принаймні, хитаючись, триматися прямо, — поки вони тягнули завантажені сани з непритомними матросами на них останню сотню ярдів до табору.
А там на них біля наметів чекали повністю одягнені у теплу одіж чоловіки. Спочатку Крозьє був розчулений таким виявом їхньої турботи, переконаний, що два з лишнім десятки моряків, яких він побачив у світлі смолоскипів, уже збиралися висилати рятувальний загін на пошуки їхнього капітана й товаришів, які запізнювалися.
Крозьє, страждаючи від нестерпного пекучого болю в руках, напружуючи в запрягу рештки сил, щоб здолати останні шістдесят футів, які залишалися до освітленого смолоскипами простору, заготував невеличкий жарт з приводу свого прибуття — щось на кшталт того, що знову оголошується Різдво й усі можуть спати весь наступний тиждень, — але потім капітан Фітцджеймс та кілька інших офіцерів підійшли ближче, щоб привітати його.
А потім Крозьє побачив їхні очі: очі Фітцджеймса, і Ле Вісконте, і ДеВо, і Коуча, і Годжсона, і Гудсера, і всіх решти. Й одразу зрозумів — підсвідомим відчуванням, яке дісталося йому від Мемо Мойри, або своїм безпомильним капітанським чуттям, чи просто гострим, не відфільтрованим думкою сприйняттям украй виснаженої людини, — він уже знав, що щось трапилося, й нічого вже не піде так, як він планував чи сподівався, може бути — ніколи не піде.
37 ІРВІНГ
69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 40′ 58″ зах. довг.
24 квітня 1848 року
Там стояли десятеро ескімосів: шість чоловіків середнього віку, один беззубий дідуган, хлопець і дві жінки. Одна з них була старою, із запалим ротом і зморшкуватим обличчям, а друга зовсім юною.
«Мабуть, це матір з донькою», — подумав Ірвінг.
Усі чоловіки були коротунами: маківка голови найвищого з них ледве досягала до підборіддя високого третього лейтенанта. Двоє відкинули свої каптури, й Ірвінг побачив розкуйовджене чорне волосся й плескаті обличчя, але інші чоловіки витріщалися на нього з глибини своїх каптурів, деякі з яких були облямовані пишним білим хутром полярного лиса, як здалося Ірвінгу. Опушка інших каптурів була темнішою й жорсткішою, мабуть, з хутра росомахи.
Чоловіки, крім хлопця, були озброєні — або гарпуном, або коротким списом з кістяним чи кам’яним вістрям, але коли Ірвінг наблизився до них й показав свої порожні руки, націлені на нього списи опустилися. Ескімоси — мисливці, припустив Ірвінг — спокійно стояли, розставивши ноги, тримаючи в опущених руках зброю, а старий ескімос позаду них однією рукою притримував нарти, а другою обіймав за плечі хлопця. В нарти, які були значно коротшими й легшими, ніж навіть найменші складані сани на «Терорі», були впряжені шість собак, що гавкали й гарчали, демонструючи свою собачу злобливість, аж поки старий ескімос вгамував їх кількома ударами своєї різьбленої палиці.
Намагаючись зміркувати, як йому далі спілкуватися з цими дивними людьми, Ірвінг водночас здивовано роздивлявся їхній одяг. Парки чоловіків були коротшими й темнішими, ніж у леді Сайленс або її покійного супутника, але так само пухнастими. Ірвінг припустив, що вони були пошиті з оленячих або лисячих шкур, але білі штани по коліно були, поза сумнівом, з хутра білого ведмедя. Деякі з високих волохатих унтів, схоже, були зі шкур карибу, а інші виглядали гладкими й еластичними. Котикове хутро? Або та сама шкура карибу, вивернута навиворіт? Рукавиці, очевидно, були зі шкіри котика й здавалися теплішими і м’якшими, ніж його власні.