Святий Боже, що за пустельне, холодне місце! І це у липні!
Проте наш бойовий дух не занепав, кожен на борту довіряє досвідові та розважливості сера Джона. Вчора лейтенант Фейргольм, наймолодший з наших лейтенантів, сказав мені по секрету: «Я ніколи досі не ходив у плавання з капітаном, якого вважав би насамперед добрим товаришем, за якого маю нашого».
Сьогодні ми кинули якір в донській китобійній станції в Диско Беї. Тонни спорядження зараз перевантажуються з «Баретто Джуніора», десятьох живих биків, яких транспортували на борту цього корабля, забили сьогодні по обіді. На всіх моряків з обох експедиційних кораблів сьогодні ввечері чекає бенкет зі свіжиною.
Сьогодні з експедиції списали чотирьох чоловік — за нашими, чотирьох корабельних медиків, рекомендаціями, — і повернуть їх до Англії на буксирному та вантажному суднах. Серед звільнених — один моряк з «Еребуса», якийсь Томас Барт, корабельний зброяр, і троє з «Терору»: морський піхотинець на ймення Айткен, матрос на ім’я Джон Браун і головний вітрильний майстер «Терору» Джеймс Еліот. Це зменшило загальну суднову роль двох кораблів до 129 чоловік.
Данці на березі в’ялять рибу, і над усім цим з обіду висить хмара вугільної куряви — сотні мішків вугілля сьогодні перенесли з «Баретто Джуніора», — і матроси на борту «Еребуса» заходилися гладко обтесаними каменюками, які вони називають молитовниками, шкрябати і відтирати палубу під спонукальні вигуки офіцерів. Попри авральні роботи, всі матроси в доброму гуморі завдяки обіцяним вечірньому бенкету та добавці до раціону ще чарки грогу.
Окрім чотирьох списаних чоловік, сер Джон разом з «Баретто Джуніором» пошле додому червневу суднову роль, офіційні повідомлення та приватну кореспонденцію. Наступні кілька днів усі будуть зайняті написанням листів.
Чергова можливість відправити листи нашим любим трапиться вже в Росії чи Китаї!
12 липня 1845 року
Ще одне відплиття, цього разу, мабуть, останнє, перед Північно-Західним проходом.
Уранці ми вибирали свої якірні канати і вирушили під вітрилами на захід від Гренландії, тимчасом як команда «Баретто Джуніора» тричі прокричала нам сердечне «ура!» і махала своїми безкозирками. Безсумнівно, це останні білі, яких ми бачимо, аж поки досягнемо Аляски.
26 липня 1845 року
Два китобої — «Принц Вельський» та «Ентерпрайз» — стали на якір поруч з нами, коли ми пришвартувалися до плавучого айсберга. Багато годин поспіль я розмовляв з їхніми капітанами і членами екіпажів про білих ведмедів, отримуючи від цього щиру втіху.
Також я зазнав неабиякого жаху — якщо не задоволення, — коли цього ранку підкорив той величезний айсберг. Моряки видерлися на нього ще вчора вранці, сокирами видовбали східці у вертикальній стіні льоду, а потім ще й оснастили їх мотузяною огорожею для менш спритних. Сер Джон наказав розбити обсерваторію на вершині цієї гігантської гори, вдвічі вищої за нашу найвищу щоглу, і поки лейтенант Гор та кілька інших офіцерів з «Терору» здійснювали там, нагорі, атмосферні та астрономічні вимірювання — для цього вони встановили намет, щоб залишатися всю ніч на вершині прямовисної крижаної гори, — наші експедиційні льодові лоцмани, містер Рейд з «Еребуса» й містер Бланкі з «Терору», всю світлу частину дня провели, роздивляючись у свої мідні оптичні труби горизонт на заході та півночі, шукаючи, як мені сказали, найзручніший прохід через навколишні крижані поля, що вже там утворилися. Едвард Коуч, наш дуже балакучий, але тямущий помічник капітана, каже, що для кораблів уже надто пізно як на арктичний сезон шукати будь-яких проходів, а тим паче легендарного Північно-Західного проходу.
Вид обох кораблів — «Еребуса» й «Терору», пришвартованих до айсберга під нами, плутанина мотузок, які я зараз маю не забувати називати «кінцями», щоб справляти враження старого морського вовка, що ними кораблі міцно припнуті до крижаної гори, найвищі «воронячі гнізда» на щоглах десь ген унизу під моїм ненадійним крижаним сідалом, яке підноситься понад усім на світі, викликали в мене якесь млосне відчуття захвату, від якого просто паморочиться голова.
Яке задоволення було стояти там, на висоті сотні футів понад морем! Вершина айсберга була таким собі майданчиком завбільшки майже як крикетне поле, і намет, в якому містилася наша метеорологічна обсерваторія, виглядав досить недоречно на блакитній кризі, але мої сподівання поринути, бодай ненадовго, у тихі роздуми були вщент розбиті постійними рушничними пострілами, бо матроси на вершині Крижаної Гори полювали на птахів — арктичних крячків, як мені сказали, — сотнями. Ці купи й купи щойно підстрелених пташок будуть засолені й запасені, хоча тільки небеса знають, куди можна поставити ці додаткові барильця, бо обидва наші кораблі вже ледь не тріщать по швах і ледь плетуться під вагою всіх запасів.