Пеґлар ніколи не бачив свого капітана — або будь-якого іншого капітана, під чиїм командуванням колись служив, — таким втомленим. Голос Крозьє, що завжди голосно віддавав команди, зараз був не гучнішим за жаб’яче кумкання. Здавалося, що його очі ось-ось закровоточать.
Останніми днями Пеґлар довідався багато нового про кровотечу. Він ще не казав своєму другові Джону Брідженсу, що почувався геть кепсько, знесилений цингою. Його колись чималенькі м’язи атрофувалися. Тіло вкрилося синцями. За останні десять днів у нього випали два зуби. І щоразу, коли він чистив зуби, що залишилися, щітка ставала червоною. І щоразу, коли він справляв нужду, кал виходив з кров’ю.
— Чи я справді бачив, як ескімоси билися між собою? — повторив Фарр. — Правду кажучи, ні, сер. Вони штовхалися, тузалися, але зі сміхом. І двоє дикунів виривали одне в одного Джонів мідний далекогляд.
Крозьє кивнув.
— Ходімо в долину.
Пеґлар був вражений виглядом крові. Він ніколи раніше не бачив поля битви чи бодай невеликої сутички, що відбувалася б на суходолі, і хоча він приготувався побачити мертві тіла, але навіть не уявляв, наскільки червоним виявиться сніг від пролитої на нього крові.
— Тут хтось був, — сказав лейтенант Годжсон.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Крозьє.
— Деякі з тіл рухали, — пояснив молодий лейтенант, вказуючи на одного, а потім на іншого чоловіка, а тоді на стару жінку. — І їхній верхній одяг — хутряні парки, схожі на ту, яку носить леді Сайленс, — і навіть рукавиці та унти зникли. Так само, як і їхня зброя… гарпуни та списи. Ви самі можете побачити відбитки на снігу там, де вони вчора лежали. А тепер зникли.
— Сувеніри? — проскреготів Крозьє. — Може, ваші матроси…
— Ні, сер, — швидко і твердо сказав Фарр. — Ми викинули із саней кілька кошиків, казанків та інше кухонне начиння, аби звільнити місце, й потягнули сани нагору, щоб покласти на них тіло лейтенанта Ірвінга. Ми були всі разом звідтоді і аж поки дісталися до табору Терору. Ніхто не відставав від загону.
— Кілька казанків і кошиків так само зникли, — сказав Годжсон.
— Здається, тут є свіжіші сліди, але важко сказати напевно, бо всю ніч дув сильний вітер, — сказав помічник боцмана Джонсон.
Капітан переходив від трупа до трупа, перевертав їх, якщо вони лежали ницьма. Здавалося, він придивлявся до обличчя кожного покійника. Пеґлар зауважив, що серед убитих не лише чоловіки: там лежав один хлопчик, а ще стара жінка, чий відкритий рот, застиглий у вічному мовчазному крику, здавався чорним проваллям. Було багато крові. Один з тубільців отримав увесь заряд дробу в голову з дуже близької відстані — можливо, після того, як у нього вже влучила куля, випущена з мушкета чи гвинтівки. Задню частину його голови геть знесло.
Оглянувши всі обличчя, наче сподіваючись знайти в них відповіді на питання, які мучили його, Крозьє підвівся. Судновий лікар Гудсер, який теж уважно роздивлявся мертвих, щось тихо сказав на вухо капітанові, стягнувши свій шарф до підборіддя. Крозьє зробив крок назад, здивовано подивився на Крозьє, але потім кивнув.
Лікар опустився на одне коліно біля мертвого ескімоса й видобув зі своєї сумки кілька хірургічних інструментів, серед них — один дуже довгий, кривий і зазублений ніж, який здався Пеґларові схожим на ті пилки, які вони використовували, щоб вирізати шматки замерзлої води з металевих танків у трюмі «Терору».
— Доктору Гудсеру необхідно дослідити шлунки кількох дикунів, — сказав Крозьє.
Пеґлар припустив, що й інші чоловіки, а не лише він, були здивовані: навіщо? Але ніхто ні про що не запитав. Гидливі — вкупі з трьома морськими піхотинцями — відвернулися, коли маленький хірург розпоров хутряну одіж і почав розпилювати черевну порожнину першого трупа. Пилка вгризалася у замерзле на кістку м’ясо з таким звуком, наче Гудсер пиляв деревину.
— Капітане, хто, на вашу думку, міг забрати зброю та одяг? — запитав перший помічник Томас. — Хтось із тих двох, що втекли?
Крозьє неуважливо кивнув.
— Або інші мешканці їхнього поселення, хоча важко уявити якесь поселення на цьому Богом забутому острові. Можливо, вони були частиною більшої групи мисливців, що отаборилася поблизу.
— У них із собою було дуже багато їжі, — сказав лейтенант Ле Вісконте. — Уявіть лише, скільки провізії може бути у головного мисливського загону. Ми змогли б нагодувати всіх наших людей.
Лейтенант Літтл усміхнувся з-понад коміра шинелі, вкритого інеєм від дихання.
— Ви зголосилися б піти до їхнього поселення або на стійбище великого мисливського загону й ввічливо попросити у них трохи їжі або поради щодо полювання? Зараз? Після цього? — Літтл показав на розкидані замерзлі тіла й поплямований кров’ю сніг.