— Я думаю, нам чимшвидше слід покинути табір Терору і цей острів, — сказав другий лейтенант Годжсон. Голос юнака тремтів. — Вони повбивають всіх нас уві сні. Подивіться, що вони зробили з Джоном… — Він загнувся, очевидно засоромившись своїх слів.
Пеґлар уважно подивився на лейтенанта. Годжсон демонстрував усі ознаки голодування й виснаження, як і решта з них, але майже не мав ознак цинги. Пеґлар замислився, а чи він сам не втратив би мужності, якби йому довелося побачити видовище, яке побачив Годжсон менше ніж двадцять чотири години тому.
— Томасе, — тихо сказав Крозьє своєму помічникові боцмана, — будь ласка, підніміться на наступний пагорб і подивіться, чи не видно там ще чого-небудь? Особливо слідів, що ведуть звідси, з долини… а якщо будуть, то скільки їх та якого роду?
— Єсть, сер. — Високий помічник боцмана бігцем почав підніматися по схилу, вкритому глибоким снігом, на голу каменисту вершину пагорба.
Пеґлар збагнув, що спостерігає за Гудсером. Хірург розрізав сірувато-рожевий роздутий шлунок першого ескімоса, а потім перейшов до старої жінки та хлопчика, що лежали поруч. На це було страшно дивитися. У кожному випадку Гудсер — працюючи голіруч — меншим хірургічним інструментом надрізав шлунок, видобував його вміст і починав длубатися у замерзлих рештках їжі так, наче шукав якийсь скарб. Іноді Гудсер з чутним тріском розламував захололий вміст шлунка на дрібніші шматки. Коли Гудсер покінчив з першими трьома трупами, він повільно витер руки снігом, натягнув рукавиці й знову зашепотів щось на вухо Крозьє.
— Можете сказати всім, — сказав Крозьє голосно. — Я хочу, щоб усі це почули.
Маленький лікар облизав свої потріскані губи з кіркою засохлої крові.
— Цього ранку я розрізав шлунок лейтенанта Ірвінга…
— Навіщо? — вигукнув Годжсон. — Це чи не єдиний орган Джона, якого не покалічили кляті дикуни! Як ви могли?
— Тихо! — гримнув Крозьє.
Пеґлар зауважив, що колишній владний голос повернувся до капітана. Крозьє кивнув лікарю.
— Продовжуйте, будь ласка, докторе Гудсер.
— Лейтенант Ірвінг з’їв так багато тюленячого м’яса та ворвані, що буквально забив ними шлунок, — сказав лікар. — Він мав ситніший обід, ніж будь-хто з нас за останні місяці. Очевидно, він був з ескімоських запасів, що лежала на їхніх нартах. Я хотів дізнатися, чи їли ескімоси разом з ним — і чи вміст їхніх шлунків покаже, що вони також їли тюленячу ворвань незадовго до своєї смерті. Щодо цих трьох, то очевидно, що таки їли.
— Вони пригостили його… Їли з ним своє м’ясо… а потім убили його, коли він зібрався йти геть? — запитав перший помічник Томас, очевидно збентежений почутим.
Пеґлар теж був спантеличений. Це було нісенітницею… хіба що ці дикуни за своїм характером були такі ж непостійні та віроломні, як деякі тубільці, з якими він зустрічався у південних морях впродовж того п’ятирічного плавання на старому «Біглі». Фор-марсовий старшина пошкодував, що поряд немає Джона Брідженса, — було б цікаво послухати його думку про все це.
— Джентльмени, — сказав Крозьє, звертаючись до всіх, зокрема й до морських піхотинців, — я хочу, щоб ви це почули, тому що ваші свідчення щодо озвучених фактів можуть мені знадобитись у майбутньому, але я не хочу, щоб ще хтось крім вас про них довідався. Аж до того моменту, коли я визнаю за доцільне ознайомити з ними всіх членів експедиції. Але може статися так, такого моменту взагалі не настане. Якщо хтось із вас прохопиться бодай словом комусь іще — одній-єдиній живій душі, вашому найближчому другові, — якщо ви просто пробурмочете щось уві сні, то, присягаюся Христом-Богом, я знайду того, хто порушив мій наказ мовчати, і залишу цього добродія на кризі навіть без порожньої каструлі, щоб у неї срати. Я зрозуміло висловився, джентльмени?
Моряки ствердно кивнули головами й пробурчали «так».
Потім повернувся Томас Джонсон, захеканий після спуску з пагорба. Він зупинився й обвів поглядом мовчазну групу чоловіків, наче запитуючи, що сталося.
— Що ви побачили там, містере Джонсон? — жваво запитав Крозьє.
— Сліди, капітане, — сказав помічник боцмана, — але старі. Йдуть на південний захід. Ті двоє, що втекли вчора, і ті, хто повернувся в долину, щоб забрати парки, зброю, казанки й інше начиння, повинні були йти по цьому сліду. Жодних свіжих слідів я не побачив.
— Дякую, Томасе, — сказав Крозьє.
Довкола них клубочився туман. Десь далеко на сході Пеґлар почув звуки, схожі на гуркіт великих гармат під час морської битви, але такі звуки він чув багато разів за останні два літа. Це був грім. У квітні. За температури все ще нижче точки замерзання принаймні на двадцять градусів.