Пеґлар відсьорбнув чаю й вказав рукою.
— Я не певен, але думаю, що капітан Крозьє вирішив взяти десять човнів із цих вісімнадцяти. Тепер нам бракує людей, щоб волочити більше.
— Тоді чому ми тягли всі вісімнадцять до табору Терору?
— Капітан Крозьє розглядав можливість того, що ми залишимось у таборі Терору ще два чи три місяці — можливо, щоб дочекатися танення криги довкола цього мису. Тоді для нас було б краще відправитися з чим більшою кількістю човнів, тримаючи кілька в резерві на випадок пошкодження інших. І ми змогли б узяти із собою набагато більше їжі, наметів та іншого спорядження. Бо якщо у кожен сяде по десять або й більше моряків, човни будуть збіса переповнені, й нам доведеться покинути тут багато запасів.
— Але ти думаєш, ми вирушимо на південь тільки з десятьма човнами, Гаррі? І скоро?
— Молюся Христу, щоб так і було, — сказав Пеґлар.
Він розказав Брідженсу про те, що бачив цього ранку; що Гудсер сказав про шлунки ескімосів, так само наповнені м’ясом тюленів, як і шлунок Ірвінга; про те, як капітан розмовляв з усіма присутніми, можливо крім морських піхотинців, як з імовірними свідками на суді присяжних. Він додав, що капітан примусив їх усіх заприсягтися, що вони зберігатимуть усе побачене і почуте в таємниці.
— Я так собі гадаю, — тихо сказав Джон Брідженс, — що капітан Крозьє сумнівається, що лейтенанта Ірвінга вбили ескімоси.
— Що? Хто ж іще міг… — Пеґлар затнувся. Холод і нудота, які останнім часом не відпускали його, зараз, здавалося, перекочувалися через нього потужною хвилею. Він оперся на вельбот, щоб утриматися на ногах — у нього підламувалися коліна. Йому було невтямки, що хтось інший, крім дикунів, міг зробити те, що зробили з Джоном Ірвінгом. Він згадав про замерзлу купу сірих нутрощів на вершині пагорба.
— Рідчард Ейлмор каже, що ми потрапили в цю халепу через нетямущість офіцерів, — промовив Брідженс дуже тихо, майже шепотом. — Він каже кожному, хто на нього не донесе, що ми маємо вбити офіцерів і розділити їхні пайки їжі між матросами. Ейлмор з нашого екіпажу і той помічник купора з вашого кажуть, що ми негайно маємо повернутися на «Терор».
— Повернутися на «Терор»… — повторив Пеґлар. Він знав, що його розум притупився від хвороби і виснаження цих днів, але ця ідея взагалі не мала сенсу. Корабель був затертий кригою далеко звідси і лишатиметься там ще не один місяць, навіть якщо літо цього року все-таки зволить настати. — Чому я не чув нічого такого, Джоне? Я не чув жодних бунтарських розмов.
Брідженс усміхнувся.
— Вони не довіряють тобі, мій любий Гаррі.
— Але тобі довіряють?
— Звісно, ні. Але рано чи пізно я чую все. Стюарди невидимі, ти ж знаєш, бо ми ні риба, ні птиця, ні добре червоне м’ясо. До речі, обід сьогодні був чудовим, чи не так? Можливо, це була остання відносно свіжа їжа, яку ми їли.
Пеґлар не відповів. Думки в його голові галопували.
— Що ми можемо зробити, щоб попередити Фітцджеймса та Крозьє?
— О, вони знають про Ейлмора, Гіккі та інших, — сказав старий стюард безтурботно. — Наші капітани мають свої джерела інформації серед палубної команди.
— Усі джерела давно замерзли на камінь, — сказав Пеґлар.
Брідженс розсміявся.
— Дуже гарна метафора, Гаррі, іронічна через свою буквальність. Або принаймні забавний евфемізм.
Пеґлар похитав головою. Його все ще нудило від думки, що зараз, серед усіх цих хвороб та нещасть, один із них повстати проти іншого.
— Скажи, Гаррі, — промовив Брідженс, поплескуючи рукою в рукавиці по корпусу першого перевернутого догори дном вельбота. — Які з цих човнів ми поволочимо із собою, а які залишимо тут?
— Чотири вельботи візьмемо поза сумнівом, — неуважливо відповів Пеґлар, усе ще поглинутий думками про підбурювання до заколоту, а також про те, що він бачив сьогодні вранці. — Яли такі ж завдовжки, як і вельботи, але збіса важкі. Якби я був капітаном, я б їх залишив, а натомість узяв чотири катери. Вони мають довжину тільки двадцять п’ять футів, але значно легші за вельботи. Проте їхня осадка може бути завеликою для Великої Рибної річки, якщо ми туди зможемо дістатися. Менші корабельні шлюпки та ялики занадто легкі для відкритого моря й занадто ламкі для перетягування волоком і плавання річкою.
— Тож ти думаєш, що це чотири вельботи, чотири катери й дві пінаси? — запитав Брідженс.
— Так, — сказав Пеґлар і посміхнувся. За довгі роки, проведені на морі, і попри тисячі прочитаних томів, офіцерський стюард Джон Брідженс усе ще кепсько знався на деяких навігаційних питаннях. — Я думаю, Джоне, що ці десять.
— У кращому разі, — сказав Брідженс, — якщо більшість хворих оклигає, кожну шлюпку доведеться тягти тільки десятьом людям. Нас на це вистачить, Гаррі?