Пеґлар знову похитав головою.
— Це не буде схоже на перехід по морській кризі від «Терору», Джоне.
— Отже, дяка Господові за це маленьке послаблення.
— Ні, я мав на увазі геть інше: ми майже напевно тягтимемо ці шлюпки не тільки через морську кригу, але й через суходіл. І це буде набагато важче, ніж перехід від «Терору», коли ми тягнули тільки два човни за один раз і могли поставити стільки матросів у запряг, скільки нам було потрібно, щоб перебратися через нерівні ділянки. А зараз шлюпки будуть ще більше навантажені їстівними запасами, різноманітним спорядженням і хворими, ніж раніше. Я припускаю, що нам знадобиться двадцятеро чи й більше людей у запрягу, щоб тягнути кожен човен. І навіть тоді ми тягтимемо ці десять човнів поперемінно.
— Тобто по черзі? — уточнив Брідженс. — О Господи! Та щоб дотягти до потрібного нам місця ці десять човнів, знадобиться ціла вічність, якщо ми постійно ходитимемо вперед-назад. А що слабкішими й немічнішими ми ставатимемо, ти повільніше йтимемо.
— Так, — підтвердив Пеґлар.
— Чи є бодай один шанс, що ми пройдемо з цими човнами весь шлях до Великої Рибної річки, а потім ще піднімемося нею до Великого Невільницького озера й тамтешнього аванпосту?
— Навряд чи, — відповів Пеґлар. — Можливо, декотрі з нас протягнуть достатньо довго, щоб дістатися з човнами до гирла річки, і якщо човни будуть належно оснащені для річкового плавання, і якщо… але ні, гадаю, жодних реальних шансів у нас немає.
— Тоді, хай йому біс, навіщо капітани Крозьє та Фітцджеймс прирікають нас на такі муки й нещастя, якщо шансів усе одно немає? — запитав Брідженс. Голос старшого чоловіка не виказував ні смутку, ні тривоги чи розпачу — в ньому вчувалася тільки допитливість.
Свого часу Джон ставив Пеґлару тисячі запитань з астрономії, природничої історії, геології, ботаніки, філософії й десятків інших предметів саме таким м’яким, ледь допитливим тоном. Більшість запитань він ставив тоном учителя, який знає відповідь, але ґречно допитується у свого студента.
— А який у нас вибір? — запитав фор-марсовий старшина.
— Ми можемо залишатися тут, у таборі Терору, — сказав Брідженс. — Або навіть повернутися на «Терор», коли наша кількість… зменшиться.
— Навіщо? — здивувався Пеґлар. — Просто щоб чекати смерті?
— Чекати у стерпних умовах, Гаррі.
— Смерті? — Пеґлар усвідомив, що він майже кричить. — Хто, хай йому трясця, хоче чекати смерті у стерпних умовах? Якщо ми дістанемося з човнами до берега, — з будь-якою їхньою кількістю, — принаймні дехто з нас може отримати шанс. Можливо, на схід від Бутії буде чиста вода. Можливо, ми все-таки зможемо піднятися вгору по річці. Принаймні, дехто з нас. І той, кому це вдасться, зможе розказати нашим ближнім, що з нами трапилося і де ми поховані, про те, що в останні хвилини життя ми думали про них.
— Ти мій ближній, Гаррі, — сказав Брідженс. — Єдиний з усіх чоловіків, жінок чи дітей на світі, якому не байдуже, живий я чи помер, не кажучи вже про те, де закопають мої кістки і про що я думатиму, перш ніж вріжу дуба.
Пеґлар, усе ще роздратований, відчув, як у грудях калатає його серце.
— Ти ще мене переживеш, Джоне.
— У моєму віці, з моєю немічністю й хворобою, що з кожним днем усе сильніше налягає на мене, я дуже сумніваюся, що…
— Ти ще мене переживеш, Джоне, — прохрипів Пеґлар. Він сам був вражений напористістю свого голосу, а Брідженс кліпнув очима й замовк. Пеґлар узяв старшого чоловіка за зап’ясток. — Пообіцяй зробити для мене одну річ, Джоне.
— Звісно. — В голосі Брідженса не було й натяку на його звичайну добродушну насмішку чи іронію.
— Мій щоденник… він невеликий, зараз мені важко вже навіть думати, не те що писати… Ця бісова цинга мене геть доконала, Джоне, і я, здається, втрачаю розум… але протягом останніх трьох років я вів щоденник. У ньому мої думки. Там записані всі події, які ми пережили. Якби ти зміг його забрати, коли я… коли я покину тебе… просто взяти його з собою в Англію, я був би тобі безмежно вдячний.
Брідженс тільки кивнув.
— Джоне, — сказав Гаррі Пеґлар, — я гадаю, капітан Крозьє незабаром вирушить у похід. Дуже скоро. Він знає, що з кожним днем очікування ми слабшаємо. Скоро ми взагалі не будемо здатні тягнути шлюпки. Невдовзі ми десятками помиратимемо тут, у таборі Терору, і станемо легкою здобиччю для тієї тварюки з криги, яка без зусиль захоплюватиме нас або вбиватиме нас у наших постелях.