У бідолашного лейтенанта Ле Вісконте я спостерігав ті самі симптоми, що і в капітана Фітцджеймса незадовго до його кончини. Лейтенант Ле Вісконте помер наглою смертю на наш тринадцятий день цього жахливого походу на південь — усього за вісімнадцять миль від табору Терору, якщо я не помиляюсь, і того ж таки дня віддав Богові душу рядовий морської піхоти Пілкінгтон, — але симптоми цинги проступали виразніше і в лейтенанта, і в рядового, і їхня передсмертна агонія не була такою нестерпно довгою. Зізнаюся, я не знав, що перше ім’я лейтенанта Ле Вісконте було Гаррі. Наші взаємини завжди були доволі дружніми, але водночас і доволі формальними, а в судновій ролі, наскільки я пригадую, його ім’я було записане як Г. Т. Д. Ле Вісконте.
Тепер мене гризе думка, що я мав чути — мабуть, сотню разів, — як інші офіцери час від часу називали його Гаррі, але я завжди був надто зайнятий або заклопотаний, щоб запам’ятати це. І тільки після смерті лейтенанта Ле Вісконте я звернув увагу, яким християнським іменем звуть його інші моряки.
Християнське ім’я рядового Пілкінгтона було Вільям.
Я пам’ятаю той день на початку травня, коли після короткої спільної поховальної служби Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона один із матросів запропонував, щоб невеличкий мис, де вони були поховані, назвати іменем Ле Вісконте, але капітан Крозьє не схвалив цієї пропозиції, сказавши, що коли кожну місцину, де один з нас знайде свій вічний спокій, називати на честь покійника, то такі місцини на цій землі закінчаться раніше, ніж імена.
Його слова спантеличили матросів, і, зізнаюся, мене теж. Це, мабуть, була спроба пожартувати, але такий недолугий жарт мене шокував. А приголомшені матроси просто занімили.
Можливо, саме це й мав на меті капітан Крозьє. Хай там як, але матроси більше не пропонували називати природні об’єкти на честь своїх померлих офіцерів.
Капітан Фітцджеймс демонстрував ознаки загальної слабкості вже кілька тижнів — ще до нашого виходу з табору Терору, — але чотири дні тому його несподівано вразила якась недуга, що розвивалася значно швидше за цингу і значно серйозніша за своїми наслідками.
Капітан страждав від проблем зі шлунком і кишечником уже кілька тижнів поспіль, але раптом, другого червня, Фітцджеймс геть знесилів. Під час нашого маршу було не заведено зупинятися через хворих, натомість їх клали в один з більших човнів і тягли за собою разом зі спорядженням, провіантом та іншим вантажем. Капітан Крозьє прослідкував за тим, щоб капітана Фітцджеймса влаштували якомога зручніше в його власному вельботі.
Оскільки ми рухаємося на південь навперемінно — годинами тяжко працюючи, вибиваючись із сил, щоб перетягнути п’ять з десяти важких човнів усього лише на кілька сотень ярдів по жахливих каменюках та снігу, намагаючись триматися берега, де це можливо, щоб не мати справи з паковою кригою й стиковими гребенями, іноді долаючи менше милі за день, — я зазвичай залишався з тяжкохворими моряками, поки запряжні команди поверталися назад за іншими п’ятьма шлюпками.
Частенько лише містер Діггл та містер Волл, які на своїх маленьких спиртових плитках намагалися швиденько приготувати теплу їжу для майже сотні голодуючих моряків, та кілька чоловіків з мушкетами, які мали захищати нас від тварюки з криги або ескімосів, були моїм товариством протягом цих годин. Якщо не брати до уваги хворих та конаючих.
Нудота, блювання й діарея у капітана Фітцджеймса були просто жахливими. Безжалісними. Звиваючись у корчах від нестерпних спазмів, цей сильний та мужній чоловік не міг стримати крику.
Наступного дня він спробував стати у запряг разом зі своєю командою, що волочила вельбот, — навіть офіцери час від часу тягли шлюпки, — але невдовзі капітан знову знепритомнів. Цього разу блювота й корчі вже не припинялися. Коли того дня вельбот залишили на кризі й здорові моряки повернулися, щоб притягти залишені позаду решту п’ять човнів, капітан Фітцджеймс зізнався мені, що його зір жахливо зіпсувався, і в нього часто двоїться в очах.
Я запитав його, чи він користується сонцезахисними дротяними окулярами.
Матроси ненавиділи їх, бо вони значно обмежували поле зору і спричиняли головний біль. Капітан Фітцджеймс погодився зі мною, що дарма їх не носить, але зазначив, що цей день був доволі хмарним. Ніхто з інших моряків їх також не одягав. На цьому місці наша розмова урвалася, бо в нього знову стався напад діареї й блювоти.