Пізніше вночі, у голландському наметі, де я навістив його, Фітцджеймс, задихаючись, поскаржився мені на сильний біль у горлі та постійну сухість у роті. Невдовзі йому стало важко дихати, і він більше не зміг говорити. Вдосвіта у капітана паралізувало руки настільки, що він більше не міг їх підняти, щоб писати мені записки.
Того дня капітан Крозьє оголосив привал — це була перша тривала зупинка, якою ми втішалися з часу, відколи покинули табір Терору майже шістьма тижнями раніше. Були встановлені всі намети. З вельбота Крозьє нарешті дістали великий намет лазарету — щоб його встановити на вітрі й холоді, знадобилося майже три години (знесилені матроси для такої роботи потребували набагато більше часу, ніж раніше), — і вперше за майже півтора місяці всіх хворих розмістили порівняно зручно в одному місці.
Містер Гоер, стюард капітана Фітцджеймса, який давно занедужав, помер на другий день нашого походу. (Того першого жахливого дня ми пройшли менше милі, й купа вугілля, камбузні плити та інші речі, залишені нами в таборі Терору, були все ще чітко видимі позаду нас. Складалося враження, що за дванадцять годин нелюдських зусиль ми нічого не досягли й тупцяємо на місці. Ті перші дні — нам знадобилося сім днів на те, щоб перетнути вузьку вкриту кригою затоку на південь від табору Терору, подолавши віддаль лише у шість миль, — ледь не зламали наш бойовий дух й підірвали волю до життя.)
Рядовий морської піхоти Хетер, який втратив частину мозку кількома місяцями раніше, нарешті, на четвертий день походу, дозволив своєму тілу померти. Того вечора його вцілілі побратими — морські піхотинці — зіграли на волинці над мілкою, похапцем виритою могилою свого товариша. Один за другим почали помирати й інші вслід за ними, але потім, після смертей лейтенанта Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона наприкінці другого тижня походу, настав тривалий період, коли ніхто не помер. Матроси переконали себе в тому, що всі тяжкохворі вже померли й живими залишилися тільки дужі.
Коли капітан Фітцджеймс несподіваний почав підупадати на силі, це нагадало нам, що всі ми слабшаємо. Серед нас більше не було справді сильних. Хіба що крім велетня Магнуса Менсона, який незворушно йшов собі попереду і, здавалося, не втрачав ні ваги, ні сили.
Щоб порятувати капітана Фітцджеймса від постійного блювання, я давав йому асафетиду, рослинну смолу, помічну при шлункових спазмах. Але вона майже не допомагала. Він не міг вживати ні твердої їжі, ні рідини. Я дав хворому гідроксид кальцію, щоб привести до ладу його шлунок, але він теж не подіяв.
Від болю у горлі я рекомендував капітанові вживати сироп з морської цибулі — настоянку рослини в розчині таніну, яка є відмінним відхаркувальним засобом. Зазвичай ефективний, цей препарат, здається, не надто допоміг умирущому.
Коли у капітана Фітцджеймса відмовили спочатку руки, а потім і ноги, я спробував перуанське вино з коки — могутню мікстуру з вина та кокаїну, а також ліки, зроблені на основі розтовчених відростків рогів червоного оленя, що мають сильний запах нашатирю, а ще розчин камфори. Ці лікувальні засоби, які я давав капітанові в половинних дозах, часто затримують розвиток паралічу і навіть частково відновлюють втрачені функції організму.
Проте у випадку з капітаном Фітцджеймсом вони не допомагали. Параліч охопив усі кінцівки.
Він продовжував блювати й корчитися від спазмів ще довго після того, як уже не міг говорити чи спілкуватися за допомогою жестів.
Але те, що його голосовий апарат перестав функціонувати, принаймні позбавило моряків від тяжкої необхідності чути крики їхнього капітана, який страждав від нестерпного болю. Однак мені довелося бачити його конвульсії та його рот, відкритий у німому крику, того довгого останнього дня.
Цього ранку, на четвертий і останній день агонії капітана Фітцджеймса, його легені почали відмовляти, бо параліч уже охопив дихальні м’язи.
Він весь день задихався. Ми з Ллойдом — іноді з допомогою капітана Крозьє, який провів багато годин зі своїм другом в його останній час — садовили його, або ставили на ноги, підтримуючи попід руки, або навіть водили наметом паралізованого чоловіка, що безсило волочив свої ноги в панчохах по крижано-гравійній підлозі, в даремній спробі допомогти його слабким легеням працювати.
У розпачі, я спробував влити у горлянку капітана Фітцджеймса настоянку лобелії — індіанського тютюну — кольору віскі, яка була майже чистим нікотином, проштовхуючи її вниз паралізованим стравоходом своїми голими пальцями. Це було так, наче годувати конаюче пташеня. Настоянка лобелії була найсильнішим респіраторним стимулятором, що залишався у моїй спустошеній аптечці, — засобом, якому безмежно вірив доктор Педді.