«Вона воскресила б Ісуса на день раніше», — частенько повторював Педді ці богохульні слова, коли бував напідпитку.
Але й вона не допомогла.
Слід пам’ятати, що я простий хірург, не терапевт. Я вчився анатомії, моя спеціалізація — хірургія. Лікарі прописують ліки, хірурги ріжуть. Але я намагався з найбільшою користю використовувати препарати, що дісталися мені від мертвих колег.
Найжахливішим в останні години капітана Фітцджеймса було те, що він увесь час був повністю притомним і усвідомлював усе, що з ним відбувалося — блювання й корчі, втрату голосу й здатності ковтати, поширення паралічу й люту ядуху в останні страшні години. Я бачив паніку і жах у його очах. Його розум був живий. Помирало його тіло. Він не міг нічого вдіяти, щоб полегшити ці тортури, крім як благати мене поглядом. А я був безсилий йому помогти.
Іноді мені нестерпно хотілося ввести капітанові летальну дозу чистої коки, щоб покласти край його стражданням, але клятва Гіппократа й християнська віра не дозволяли мені цього зробити. Натомість я виходив з намету й плакав, попередньо переконавшись, що ніхто з офіцерів чи матросів мене не бачить.
Капітан Фітцджеймс помер о третій годині вісім хвилин пополудні цього дня, у вівторок, на шостий день червня, у рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий. Мілка могила для нього вже була викопана. Камені на нагробок зібрані й складені. Всі моряки, хто міг одягтися й стояти на ногах, зійшлися на заупокійну службу. Багато з тих, хто служили під його командуванням останні три роки, плакали. Навіть попри те, що сьогодні було тепло — від п’яти до десяти градусів нижче нуля, — з безжалісного північного заходу налетів крижаний вітер, і сльози замерзали на бородах чи шарфах.
Кілька морських піхотинців, що залишилися в нашій експедиції, дали залп у повітря.
З пагорба над могилою спурхнула біла куріпка й полетіла на пакову кригу.
Пролунав гучний стогін. Матроси були у розпачі не через смерть капітана Фітцджеймса, а через втрату куріпки, з якої на вечерю можна було б приготувати печеню. Поки морські піхотинці перезарядили свої мушкети, пташка вже відлетіла на сотню ярдів, опинившись поза межами дальності пострілу. (І жоден з морських піхотинців не зміг би влучити у птаха на льоту з віддалі сотні ярдів, навіть якби вони почувалися цілком добре й не ловили дрижаків від холоду.)
Пізніше — всього через півгодини — капітан Крозьє зазирнув у госпітальний намет і поманив мене пальцем, даючи знак вийти до нього на холод.
— Капітана Фітцджеймса вбила цинга? — одразу запитав він.
Я зізнався, що маю обгрунтовані сумніви щодо цього. Недуга, яка спричинилася до смерті капітана, була набагато страшнішою.
— Капітан Фітцджеймс думав, що стюард, який прислуговував йому та іншим офіцерам після смерті Гора, труїв його, — прошепотів капітан. — Таке можливо?
— Брідженс? — вигукнув я занадто голосно.
Я був глибоко вражений. Мені завжди подобався начитаний літній стюард.
Крозьє похитав головою.
— Останні два тижні офіцерам «Еребуса» прислуговував Річард Ейлмор, — сказав він. — Це могла бути отрута, докторе Гудсер?
Я вагався. Якби я відповів «так», Ейлмора, поза сумнівом, на світанку розстріляли б.
Стюард кают-компанії був тим моряком, який у січні отримав п’ятдесят канчуків за свою нерозважливу участь у Великому Венеційському карнавалі. Ейлмор був також другом, а часто і довіреною особою миршавого й іноді облудно-підступного помічника купора з «Терору». Ейлмор, як ми всі знали, мав дріб’язкову й уразливу душу.
— Цілком можливо, що смерть настала від отрути, — сказав я Крозьє півгодини тому. — Але не обов’язково від навмисне підмішаної отрути.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Крозьє.
Наш останній капітан виглядав таким виснаженим цієї ночі, що його бліда шкіра буквально світилася в зоряному світлі.
Я сказав:
— Я маю на увазі, що офіцери їли найбільші порції з останніх консервів Ґолднера. У зіпсованих консервованих продуктах часто міститься якась незрозуміла отрута, що має потужну паралітичну дію. Ніхто не знає походження цієї отрути. Можливо, це якісь мікроскопічні організми, яких ми не можемо розгледіти через наші оптичні прилади.