Крозьє прошепотів:
— Хіба ми не відчули б запаху, якби консервовані продукти виявилися зіпсованими?
Я похитав головою і схопив капітана за рукав шинелі, щоб надати більшої ваги своїм словам:
— Ні. У цьому й жах такої отрути, що вона спочатку паралізує голосові зв’язки, а потім усе тіло. Її не можна виявити чи дослідити. Вона невидима, як сама смерть.
Крозьє надовго задумався.
— Я накажу всім утриматися від споживання консервованих продуктів упродовж трьох тижнів, — сказав він нарешті. — Спробуємо протриматися на залишках солоної яловичини й на галетах. Їстимемо продукти холодними.
— Навряд чи матроси й офіцери зрадіють такому вашому розпорядженню, — прошепотів я. — Консервовані супи та овочі як ніщо інше підходять для харчування на марші. Вони можуть збунтуватися через такі суворі обмеження за таких тяжких умов.
Тоді Крозьє посміхнувся. Дивною моторошною посмішкою.
— Тоді я не всім накажу утриматися від споживання консервованих продуктів, — прошипів він. — Стюард Ейлмор продовжить їх їсти — з тих самих консервних банок, з яких він годував Джеймса Фітцджеймса. Добраніч, докторе Гудсер.
Я повернувся в госпітальний намет, обійшов сплячих хворих, а потім заповз у свій спальний мішок, влаштувавшись там зі своєю портативною письмовою конторкою з червоного дерева на колінах.
Мій почерк такий кривулястий і нерозбірливий, бо мене всього трусить.
І не тільки від холоду.
Щоразу, коли я починаю думати, що добре знаю когось з цих матросів чи офіцерів, як одразу виявляю, що помилявся.
Навіть через мільйони років наукового прогресу медицина ніколи не осягне таємниць людської душі.
Завтра вдосвіта ми вирушаємо. Гадаю, таких довгих зупинок, як ці останні два дні в бухті Спокою, більше не буде.
45 БЛАНКІ
Шир. невідома, довг. невідома
18 червня 1848 року
Коли третя і остання за рахунком нога Томаса Бланкі тріснула, він зрозумів, що це кінець. На його першу ногу було любо-мило подивитися. Вирізана з цілого шматка твердого англійського дуба й ретельно обстругана містером Хані, вмілим теслею з «Терору», вона була справжнім витвором мистецтва, і Бланкі полюбляв похизуватися нею. Льодовий лоцман походжав кораблем на своїй дерев’яній нозі, як добродушний пірат, а коли Бланкі мав виходити на лід, він причіпляв до протеза чудово припасовану дерев’яну ступню, яка кріпилася у спеціальному гнізді. У підошву цієї ступні було вбито цілу купу цвяхів та гвинтів, які дозволяли ходити по кризі навіть краще, ніж шипи матроських зимових черевиків, — і одноногий моряк, хоча й нездатний тягнути сани, легко поспівав за загоном під час їхнього походу від покинутого корабля до табору Терору, а потім на довгому шляху на південь, а тепер на схід.
Але зараз він уже не поспівав.
Його перша нога зламалася якраз під коліном дев’ятнадцять днів по тому, як вони полишили табір Терору, невдовзі після похорону бідолашних Пілкінгтона й Гаррі Ле Вісконте.
Того дня Том Бланкі й містер Хані, з дозволу капітана Фітцджеймса, їхали в пінасі, прив’язаній до саней, які тягнули двадцять виснажених моряків, поки тесля вирізав нову ногу й ступню для льодового лоцмана зі шматка запасного рангоуту.
Бланкі ніяк не міг вирішити, пристібати йому свою ступню чи ні, коли він шкандибав поряд із саньми та спітнілими матросами, які безбожно лаялися. Якщо вони все-таки наважувалися виходити на морську кригу — як тоді, у перші дні, коли вони перетинали замерзлу затоку на південь від табору Терору, а потім коли переходили через Тюленячу бухту, й ще раз, коли проходили по широкій затоці на північ від мису, де поховали Ле Вісконте, — втикана гвіздками й гвинтами ступня чудово поводилася на льоду. Але більшість їхнього шляху на південь, а потім на захід довкола й вздовж великого мису, а зараз знову на схід пролягала по суходолу.
Після того як сніг і крига на скелях почали танути, а вони танули швидко цього літа, що було набагато теплішим, ніж їхнє втрачене літо 1847 року, подовгаста дерев’яна ступня Тома Бланкі повсякчас ослизалася на гладкому камінні, або застрягала в крижаних розколинах, або її кріплення вискакувало з гнізда при кожному різкому рухові.
Коли вони виходили на морську кригу, Бланкі всіляко намагався показати солідарність зі своїми товаришами, повертаючись за залишеними посаду саньми разом із запряжними командами, шкутильгаючи поряд з утомленими, спітнілими матросами, переносячи якісь дрібнички, посильні для нього, зрідка зголошуючись замінити у запрягу геть виснаженого моряка. Але всі знали, що йому важко тягнути навіть свою власну вагу.