Цей похід дався взнаки кожному, але Бланкі діймали постійні муки, проте він страждав не від цинги, яка, здавалося, вражала його меншою мірою, ніж інших, а від болю в обрубку ноги, відірваної тварюкою. Пересуватися по скелястому узбережжю, часом вкритому кригою, було для нього так важко, що починаючи із самого ранку кожного дня походу, що тривав шістнадцять або й вісімнадцять годин, кров з його стертої до живого кукси переливалася через край чашоподібного заглиблення в протезі й шкіряні ремені, якими він прикріплювався до обрубка ноги. Кров просотувалась через товсті парусинові штани й стікала вниз по його дерев’яній нозі, залишаючи за ним кривавий слід. Кров’ю просякав поділ довгої спідньої сорочки й підштаники.
У перші тижні походу, поки ще трималися морози, кров, на щастя, замерзала. Але зараз, коли денна температура піднімалася вище нуля, Бланкі стікав кров’ю, як заколотий кабанчик.
Спочатку довгий плащ та шинель доречно приховували найгірші свідчення кровотечі Бланкі від капітана та інших, — але із середини червня стало вже занадто тепло, щоб залишатися у верхньому одязі, коли йдеш у запрягу, тож купа просяклих потом плащів та вовняного одягу звалювалася просто в шлюпки, які вони перетягували. Матроси часто, в найтепліші години дня, тягли сани навіть без светрів, надягаючи більше вдяганок, коли по обіді починало холодати й температура опускалася до нуля градусів. Коли Бланкі запитували, чому він продовжує носити довгу зимову шинель, він лише віджартовувався:
— Я холоднокровний, хлопці, — казав він зі сміхом. — Холод по дерев’яній нозі піднімається від землі просто до моїх печінок. Я не хочу, щоб ви бачили, як я ловлю дрижаки.
Але зрештою йому все-таки довелося зняти шинель. Оскільки Бланкі коштувало величезних зусиль, шкандибаючи, не відставати від товаришів, а також тому, що від болю у роз’ятреній куксі він повсякчас обливався потом, навіть коли стояв на місці, він більше не міг залишатися в усіх своїх зимових вдяганках, які то замерзали на холоді, то потім відтавали.
Коли матроси побачили, що він стікає кров’ю, вони нічого не сказали. У кожного були свої проблеми. В більшості кровоточили рани від цинги.
Крозьє з Літтлом часто відводили Бланкі та Джеймса Рейда вбік, запитуючи у двох льодових лоцманів їхню професійну думку про кригу одразу за стіною айсбергів, яка тяглася вздовж берега. Коли вони знову повернули на схід, вздовж південного узбережжя мису, який випинався на кілька миль у море на південний захід від бухти Спокою і через який їхній шлях на південь став довшим, мабуть, миль на двадцять, Рейд висловив думку, що крига між цією частиною Землі Короля Вільяма і материком, байдуже, з’єднана з ним Земля Короля Вільяма чи ні, буде скресати повільніше, ніж пакова крига на північному заході, де літня відлига приходить динамічніше.
Бланкі був більш оптимістичним. Він вказав на те, що айсберги, які скупчилися тут вздовж південного узбережжя, стають усе меншими й меншими. Колись величезна стіна айсбергів — бар’єр, що відділяв берег від морської криги, — тепер була не більшою перешкодою, ніж купа низьких торосів. Причина полягала в тому, казав Бланкі Крозьє, і Рейд з ним погоджувався, що цей мис Землі Короля Вільяма захищає цю частину моря й узбережжя — або, можливо, затоки й узбережжя — від льодовикового потоку, який насувався з північного заходу на «Еребус» та «Терор» і навіть на узбережжя біля табору Терору. Цей нескінченний натиск криги, зазначив Бланкі, починається від самого Північного полюсу. Тут, на південь від Землі Короля Вільяма, відчувається захист південно-західного мису. Тому можливо, що крига тут скресне швидше. Коли Бланкі висловив таке припущення, Рейд здивовано подивився на нього. Бланкі знав, про що подумав інший льодовий лоцман: «Затока це чи протока, що веде до бухти Шатрі й гирла річки Бека, в обмеженому просторі крига зазвичай скресає в останню чергу».
Рейд вчинив би правильно, якби озвучив свою думку капітанові Крозьє, — але він промовчав, очевидно, не бажаючи суперечити своєму другові й товаришу льодовому лоцману, — проте Бланкі залишався оптимістично налаштованим. Насправді оптимізм оселився в серці й душі Томаса Бланкі ще з тієї темної ночі п’ятого грудня минулого року, коли він уже вважав себе покійником, після того як Тварюка з криги, напавши на нього на «Терорі», потім погналася за ним, переслідуючи в крижаному лісі торосів. Двічі те створіння намагалося його вбити. І двічі Томас Бланкі втрачав лише частину однієї ноги.
Він кульгав собі далі, підбадьорював супутників жартами, не шкодуючи вділити виснаженим, утомленим матросам дрібку свого тютюну, шматочок тріски чи мороженої яловичини. Товариші по намету, знав Бланкі, цінували його. Він, коли надходила черга, стояв на вахті ночами, що ставали все коротшими, й ніс рушницю, шкутильгаючи поруч із саньми вранці як охоронець, хоча Томас Бланкі краще за будь-кого на світі знав, що проста рушниця не зупинить Жахливу Бестію, коли вона нарешті з’явиться, щоб вхопити свою чергову жертву.