Муки Довгого Походу збільшувалися. Моряки повільно вмирали не тільки від голоду, цинги та наслідків несприятливих погодних умов, але сталося також два випадки жахливої смерті від отруєння, якою помер капітан Фітцджеймс: Джон Кові, кочегар, який пережив вторгнення тварюки на «Еребус» дев’ятого березня, помер у корчах, волаючи від болю, а потім у безмовному паралічі, десятого червня. Дванадцятого червня Даніель Артур, тридцятивосьмилітній інтендант з «Еребуса», знепритомнів від черевних болів і вісьмома годинами пізніше помер внаслідок паралічу легенів. Їхні тіла не були поховані по-справжньому, в могилах — загін зупинився тільки для того, щоб зашити обидва тіла в залишки парусини й привалити їх камінням.
Рідчард Ейлмор, об’єкт пильної уваги з часу смерті капітана Фітцджеймса, майже не виказував ознак хвороби. Ходили чутки, що, хоча всім іншим було заборонено їсти теплі наїдки з консервованих продуктів і від того вони ще більше страждати на цингу, Ейлмору було наказано розділити пайку консервованої їжі з Кові та Артуром. Нічим, крім навмисним отруєнням, не можна було пояснити того факту, що бляшанки Ґолднера стали причиною жахливої смерті трьох людей, але жодним чином не зашкодили Ейлмору. Але хоча кожен знав про ненависть Ейлмора до капітана Фітцджеймса й капітана Крозьє, ніхто не бачив підстав, чому стюард мав труїти своїх товаришів. Хіба що він хотів отримати додаткові пайки після їхньої смерті.
Генрі Ллойд, помічник доктора Гудсера в лазареті, був одним з моряків, якого останніми днями тягли на шлюпці, — хворий на скорбут, від якого він блював кров’ю, випльовуючи втрачені зуби, — а оскільки Бланкі був одним з небагатьох моряків, крім Діггла й Волла, що залишалися з човнами після ранкового перетягування, він намагався допомагати, наскільки міг, доброму доктору.
Доволі дивно, але з настанням тепла почастішали випадки обмороження. Спітнілі матроси, які вдень скидали свої куртки й пальчатки, продовжували тягнути сани безкінечно довгими холодними вечорами — сонце тепер висіло над південним горизонтом до півночі, — не помічаючи, що температура повітря знизилася до п’ятнадцяти градусів морозу. Гудсер постійно лікував пальці й ділянки шкіри, що побіліли від обмороження або вже відмерли й почорніли.
На сонячну сліпоту або нападами головного болю, спричиненого яскравим блиском сонця, страждали половина моряків. Уранці Крозьє та Гудсер снували туди-сюди вздовж вервечки саней, вмовляючи чоловіків одягнути окуляри, але матроси ненавиділи ті потворні сітчасті штуки з дроту. Джо Ендрюс, трюмний старшина з «Еребуса» й давній друг Тома Бланкі, якось сказав, що розгледіти щось крізь ці чортові дротяні окуляри було так само важко, як дивлячись крізь дамські чорні шовкові панталони, але геть не так весело.
Тож снігова сліпота й спричинені нею головні болі стали серйозною проблемою на марші. Деякі моряки благали доктора Гудсера дати їм настоянку опію, щоб порятуватися від головного болю, але лікар казав, що в нього її вже не залишилося. Бланкі, якого часто посилали сходити і принести ті чи ті ліки із замкненої докторової скриньки, знав, що Гудсер брехав. Там ще залишалася маленька пляшечка опію, не підписана. Льодовий лоцман здогадувався, що лікар притримує її на якийсь жахливий випадок — полегшити останні години капітана Крозьє? Або самого лікаря?
Інші моряки страждали від пекельних сонячних опіків. Чоловіки обгорали до червоних пухирів на руках, обличчі та шиї, а деякі матроси, які — хай ненадовго — стягували сорочки під час нестерпної полуденної спеки, коли температура піднімалася вище нуля, ввечері виявляли, що їхня шкіра, яка після трьох років, проведених у темряві трюму, стала зовсім білою, обгоріла до червоного й швидко вкривається водянистими пухирями.
Доктор Гудсер протикав пухирі ланцетом і обробляв відкриті рани маззю, яка для Бланкі пахла тавотом.
На той час, у середині червня, коли дев’яносто п’ять вцілілих чоловіків пленталися на схід вздовж південного узбережжя мису, майже всі були на межі цілковитого виснаження.
Поки частина моряків ще могла тягнути страшенно важкі сани із шлюпками на них і вщерть напаковані вельботи без саней, інші страждальці могли трохи проїхати, щоб відпочити, а потім знову йшли у запрягу впродовж годин чи днів. Але коли стало надто багато хворих та неспроможних тягнути вантаж, Бланкі зрозумів, що їхній похід наближається до кінця.