Матроси були дуже спраглі й зупинялися біля кожного ручаю чи струмочка, падали навколішки й хлебтали воду, як собаки. Якби не ця раптова відлига, думав Бланкі, вони б усі померли від зневоднення ще три тижні тому. Паливо для спиртових плиток майже закінчилося.
Спочатку сніг, який вони кидали до рота, здавалося, начебто вгамовував спрагу, але насправді він тільки поглинав енергію тіла, й пити хотілося ще більше. Щоразу, коли вони перетягували човни через потічки й струмки, всі зупинялися, щоб наповнити водою фляги, які більше не було потреби тримати на тілі, щоб вода в них не замерзла.
Але хоча смерть від спраги найближчим часом їм не загрожувала, Бланкі бачив, що моряки підупадають на силі через сотню інших причин. Вони відлічували час до голодної смерті. Голод не давав виснаженим матросам, які не стояли на вахті, заснути протягом чотирьох години сутінок, які Крозьє виділив на сон.
Щоб поставити й згорнути голландські намети — прості дії, на які два місяці тому в таборі Терору витрачалося двадцять хвилин, — тепер потрібно було дві години вранці й дві години ввечері. І щодня це вимагало все більше часу, бо обморожені пальці розпухали все більше й ставали все незграбнішими.
Тільки кілька моряків зберігали ясний розум, навіть у Бланкі часом макітрилося в голові. Більшу частину часу Крозьє здавався найбільш притомним серед них усіх, але іноді, коли він думав, що його ніхто не бачить, капітанове обличчя ставало схожим на посмертну маску безмежно втомленої людини.
Матроси, які посеред ревучої темряви розв’язували складні кнопові вузли на тросах такелажу на п’ятдесятифутовому просмоленому реї на висоті двісті футів над палубою штормовою ніччю в Магеллановій протоці, зараз не могли при світлі дня зашнурувати своїх черевиків. Через те що в межах трьох сотень миль окіл не було жодної деревини — крім ноги Бланкі, шлюпок, щогл і саней, які вони тягли за собою, й залишків «Еребуса» та «Терору» майже за сотню миль на північ — і тому що ґрунт залишався все ще промерзлим на дюйм углиб, матроси на кожній зупинці збирали купи каміння, щоб притиснути ним краї наметів й закріпити розтяжки, аби їх не зірвало неминучим нічним вітром.
Ця робота також виконувалася цілу вічність. Матроси часто засинали, стоячи в тьмяному світлі північного сонця, тримаючи по каменюці в кожній руці. Іноді їхні товариші не могли їх розторсати.
Сталося так, що пізно пополудні у вісімнадцятий день червня 1848 року, коли матроси робили свій другий за день перехід, тягнучи шлюпки, третя нога Бланкі тріснула просто під скривавленим обрубком ноги, і він сприйняв це як знак.
Того дня доктор Гудсер не потребував його допомоги, тож Бланкі разом з іншими чоловіками повернувся за другою частиною човнів, а коли він уже шкандибав назад, його дерев’яна ступня застрягла між двома нерухомими каменями, і протез тріснув, та ще й під самим коліном. Те, що тріщина утворилася так високо, і те, що він при цьому зберіг цілковите самовладання, Бланкі сприйняв як Божий знак.
Неподалік він угледів валун, вмостився на ньому якомога зручніше, витягнув з кишені свою люльку й набив останньою дрібкою тютюну, яку він приберігав уже кілька тижнів.
Коли кілька матросів, що йшли в запрягу, зупинилися біля нього й спитали, що він робить, Бланкі незворушно відповів:
— Лишень хочу трохи посидіти, щоб дати відпочити своїй куксі.
А коли сержант Тозер, який цього сонячного дня командував ар’єргардною командою морських піхотинців, зупинився, щоб втомлено поцікавитися, чому це Бланкі сидить, якщо інші йдуть уперед, Бланкі сказав:
— Не зважайте, Соломоне. — Він завжди тішився, називаючи тупого сержанта на перше ім’я, що того страшенно дратувало. — Прошкуйте собі далі з вашими «червоноперими» й дайте мені спокій.
Через півгодини, коли останні сани із шлюпками були вже за сотню ярдів на південь від нього, капітан Крозьє повернувся назад з містером Хані, теслею.
— Що це ви, в біса, робите, містере Бланкі? — гарикнув Крозьє.
— Усього лише відпочиваю, капітане. Думаю навіть заночувати тут.
— Не будьте ослом, — сказав Крозьє. Він подивився на тріснуту ногу й повернувся до теслі.
— Ви можете це полагодити, містере Хані? Зробити до завтрашнього полудня нову ногу, а тим часом містер Бланкі поїде на одному з човнів?
— Так точно, сер, — відповів Хані, — скоса позираючи на поломаний протез, бо якому ж майстрові подобається, коли його виріб нівечать або необережно поводяться з ним. — У нас залишилось не так багато деревини, але є одне запасне стерно з яла, яке ми прихопили як запасне для пінас і з якого я легко міг би витесати нову ногу, якщо накажете.