Зненацька поряд з’явилася тварюка.
Її обриси проступали не далі як за тридцять кроків від нього.
«Мабуть, вона вилізла з якоїсь невидимої дірки у кризі», — подумав Бланкі.
Він згадав ярмарок, на який ходив колись у дитинстві, нашвидкуруч збиту із дощок сцену і чарівника в накидці з пурпурового шовку і високому конічному капелюсі, вишитому планетами й зірками. Він з’являвся так само — вигулькував з люка під здивовані обличчя сільської публіки.
— Вітаю, — сказав Томас Бланкі примарному силуету на кризі.
Тварюка підвелася на задні лапи — кошлата шерсть, міцні м’язи, підсвічені призахідним сонцем пазурі, блиск зубів у пащеці — не схожа на жодного хижака, пам’ять про які зберігає людська раса. Бланкі припустив, що на зріст вона більше дванадцяти футів, можливо, чотирнадцять.
У її очах — непроникно чорних на тлі чорного силуету — не відбивалося світло згасаючого сонця.
— Щось ти припізнився, — сказав Бланкі, ледь стримуючи стукотіння зубів. — Я вже довгенько на тебе чекаю.
Він швиргонув свою дерев’яну ногу та брязкітливі ремені у примару.
Тварюка не намагалася ухилитися від імпровізованого снаряда. Якусь хвилину вона стояла нерухомо, а потім, як привид, навіть не відштовхуючись від криги ногами, почвара ковзнула до нього, здіймаючи передні лапи і затуляючи своєю темною страхітливою масою все, що доти бачив льодовий лоцман.
Томас Бланкі вишкірився й міцно стиснув зубами чубук холодної люльки.
46 КРОЗЬЄ
Шир. невідома, довг. невідома
4 липня 1848 року
На десятий тиждень походу єдиною річчю, що тримала Френсіса Роудона Мойру Крозьє на ногах і спонукала його йти вперед, було блакитне полум’я, яке палахкотіло в його грудях. Що більш втомленим, і спустошеним, і хворим, і розбитим ставало його тіло, то гарячіше й шаленіше палало це полум’я. І він знав, що це не просто якась метафора на позначення його рішучості. І не оптимізм як такий. Блакитне полум’я в його грудях прагнуло проникнути до його серця, немов якась чужа сутність, було невідступним, як хвороба, й зосереджувалося в ньому, як осердя впевненості, що він зробить усе можливе для того, щоб вижити. Будь-що.
Іноді Крозьє був близький до того, щоб піднести до Бога молитву, аби це блакитне полум’я нарешті полишило його, погасло, і тоді він міг би змиритися з неминучим, лягти долі й натягти на себе замерзле укривало, як дитина ковдру, поринаючи у сон.
Сьогодні вони залишилися на стоянці — вперше за місяць не рушили далі, тягнучи сани й човни. І розпакували й незграбно встановили великий госпітальний намет, хоча не стали встановлювали великих наметів для їдалень. Матроси називали це нічим не примітне місце біля невеличкої бухти на південному узбережжі Землі Короля Вільяма Госпітальним табором.
За останні два тижні вони перетнули здиблений лід величезної затоки, що глибоко врізалася в основу мису, який протягом тих кількох тижнів, коли вони брели вздовж нього на південний захід, здавався безкінечним — він усе випинався й випинався. Але зараз вони знову прямували на південний схід уздовж берегової лінії в основі того мису і далі на схід — у правильному напрямку, якщо вони хотіли дістатися річки Бека.
Крозьє взяв із собою у похід секстант і теодоліт, у лейтенанта Літтла теж був секстант, а ще вони про всяк випадок прихопили інструменти покійного Фітцджеймса, але ні той, ні той офіцер уже кілька тижнів поспіль не брали до рук приладів, щоб визначити положення загону за сонцем чи зірками. Зараз це було неважливо: якщо Земля Короля Вільяма була півостровом, як вважали більшість арктичних дослідників, серед них колишній командир Крозьє Джеймс Кларк Росс, тоді ця берегова лінія приведе їх до гирла річки Бека; якщо ж вона була островом, як припускав лейтенант Гор і підозрював Крозьє, тоді вони скоро побачать материк на південь від них, перетнуть протоку, яка має бути вузькою, і вийдуть до гирла річки Бека.
Хай там як, Крозьє, який не мав іншого вибору, окрім як рухатися вздовж узбережжя, тим часом послуговуючись методом зчислення шляху, підрахував, що зараз вони були приблизно за дев’яносто миль від гирла річки Бека.
У цьому поході вони долали в середньому тільки трохи більше однієї милі за день. В деякі дні вони проходили по три або чотири милі, нагадуючи Крозьє про фантастичну швидкість, з якою вони здійснювали перехід від кораблів до табору Терору по крижаній дорозі, яку вони проклали, але іншими днями — коли під полоззям було більше каменю, ніж криги; коли вони переходили вбрід несподівані струмки, а одного разу навіть справжню річку; коли вони вимушені були мордуватися на морській кризі, якщо берег ставав занадто скелястим; коли погода була вітряною; коли більше матросів, ніж зазвичай, хворих і знесилених, не могли йти у запрягу й самі опинялися в шлюпці, поки їхні товариші тягнули зайву вагу протягом шістнадцяти годин, перетягуючи спочатку чотири вельботи і катер, а потім повертаючись за іншими трьома катерами й двома пінасами, — вони просувалися тільки на кілька сотень ярдів від місця нічного табору.