Більшість офіцерів пішли з мисливськими та розвідувальними загонами, які Крозьє вислав з табору цього ранку, — Крозьє занадто пізно зрозумів, що припустився помилки, відрядивши всіх своїх найвірніших офіцерів, включаючи лейтенанта Літтла, свого другого помічника Роберта Томаса, свого відданого помічника боцмана Тома Джонсона, Гаррі Пеґлара та інших, залишивши найслабших моряків тут, у Госпітальному таборі, — але попереду натовпу, що зібрався, стояв молодий лейтенант Годжсон. Крозьє також був приголомшений, побачивши Рувима Мейла, півбакового старшину, та фор-марсового старшину з «Еребуса» Роберта Сінклера. Мейл і Сінклер завжди були добрими моряками.
Крозьє ступив уперед так стрімко, що Годжсон відступив на два кроки назад, наштовхнувшись на недоумкуватого здорованя Менсона.
— Чого бажають джентльмени моряки? — прохрипів Крозьє. Не бажаючи, щоб його голос звучав слабким кваканням, він надав йому такої гучності й владності, на які тільки спромігся. — Що, в біса, тут відбувається?
— Нам потрібно поговорити з вами, капітане, — сказав Годжсон. Голос молодого чоловіка тремтів від напруження.
— Про що? — Крозьє сягнув правою рукою до кишені.
Він побачив, як доктор Гудсер виглянув з госпітального намету й здивовано витріщився на натовп. Крозьє нарахував у натовпі двадцятьох трьох моряків і, попри низько натягнуті «вельські перуки» й шарфи, що прикривали обличчя, тепер розпізнав усіх до єдиного. Він їх запам’ятає.
— Про повернення, — відповів Годжсон. Матроси позад нього почали схвально бубоніти, як це завжди буває серед бунтівників. Крозьє відреагував не одразу. Однією з добрих новин була та, що якби це був активний заколот, якби моряки, включаючи Годжсона, Мейла та Сінклера, заздалегідь змовилися силою взяти командування експедицією у свої руки, Крозьє досі був би вже мертвим. Вони б почали діяти в тьмяних сутінках опівночі.
Другою й останньою гарною новиною була та, що заледве двоє чи троє з матросів з натовпу були озброєні рушницями, решту зброї забрали із собою шістдесят шість моряків, які сьогодні вранці вирушили на полювання.
Крозьє подумки занотував собі на майбутнє ніколи не дозволяти всім морським піхотинцям покидати табір одночасно. Тозеру та іншим нетерпеливилося пополювати. Капітан був таким втомленим, що не подумав як слід, дозволивши їм піти.
Капітан вдивлявся в обличчя у натовпі. Слабкодухі одразу опускали очі додолу, соромлячись зустрітися з ним поглядом. Сильніші, на кшталт Мейла й Сінклера, дивилися на нього з викликом. Гіккі втупився у нього такими холодними ворожими очима, які могли б належати одному з білих ведмедів, з якими вони стикалися, — або й самій тварюці з криги.
— Повернення куди? — гримнув Крозьє.
— До т-табору Т-терору, — відповів затинаючись Годжсон. — Там залишилися консервовані продукти, трохи вугілля й плити. А також інші шлюпки.
— Не будьте дурнями, — сказав Крозьє. — Ми перебуваємо щонайменше за шістдесят п’ять миль від табору Терору. Ви дістанетеся туди — якщо взагалі дістанетеся — тільки у жовтні, коли має настати справжня зима.
Годжсон знітився, але тут обізвався фор-марсовий старшина з «Еребуса»:
— Ми, хай йому трясця, набагато ближче до табору, ніж до річки, і поки ми дотягнемо туди шлюпки, всі сконаємо.
— Це не так, містере Сінклер, — роздратовано сказав Крозьє. — Ми з лейтенантом Ліплом підрахували, що затока з гирлом річки розташована менше ніж за п’ятдесят миль звідси.
— Затока, — глумливо повторив за капітаном матрос на ім’я Джордж Томсон, відомий п’яниця й ледар. — А гирло річки Бека — за п’ятдесят миль ще далі на південь, — продовжував Гомпсон. — Більше ніж за сотню миль звідси.
— Що за тон, Томпсоне? — застеріг Крозьє таким низьким і страшним голосом, що навіть цей нахаба розгублено кліпнув й опустив очі. Крозьє знову обвів поглядом натовп і заговорив, звертаючись до всіх моряків:
— Насправді, геть не важливо, сорок миль до гирла річки Бека, чи п’ятдесят, бо є гарні шанси на те, що там буде відкрита вода… ми будемо плисти в шлюпках, а не волочитимемо їх. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків і забудьте ці нісенітниці.
Дехто з матросів завагався, але Магнус Менсон стояв як широка гребля, що втримує озеро їхньої непокори на місці. Рувим Мейл сказав: