— Ми хочемо повернутися назад на корабель, капітане. Ми думаємо, що там у нас будуть кращі шанси вижити.
Тепер уже Крозьє закліпав очима.
— Повернутися на «Терор»? Боже правий, Рувиме, до корабля доведеться пройти шлях завдовжки понад дев’яносто миль — паковою кригою, а також через усю ту горбисту місцевість, яку ми вже пройшли. Сани і шлюпки не здолають їх.
— Ми візьмемо всього одну шлюпку, — сказав Годжсон. Матроси за його спиною згідливо загомоніли.
— Про що ви, в біса, говорите, як це «одну шлюпку»?
— Одну шлюпку, — наполягав Годжсон. — Одну шлюпку на одних санях.
— Ми занадто слабкі, і нас уже дістало до самих печінок оте ваше бісове перетягування, — сказав Джон Морфін, матрос, який був серйозно поранений під час карнавалу.
Крозьє проігнорував слова Морфіна й звернувся до Годжсона: — Лейтенанте, яким чином ви збираєтеся містити двадцятьох трьох матросів в одну шлюпку? Навіть якщо ви поцупите один з вельботів, він вмістить тільки десятьох чи дванадцятьох з вас, з мінімальними запасами. Чи ви передбачаєте, що десятеро або й більше з вашого загону помруть, перш ніж ви дістанетеся до табору? А вони помруть, і ви це добре знаєте. Набагато більше.
— У таборі Терору залишилися малі шлюпки, — сказав Сінклер, підступаючи ближче й прибираючи агресивної пози. — Ми візьмемо із собою один вельбот і дістанемося до «Терору» на ньому та яликах і гічках.
Крозьє спочатку витріщився на нього, а потім просто розсміявся:
— Ви думаєте, що на північний захід від Землі Короля Вільяма крига скресла? Саме так ви, дурні, думаєте?
— Так, — сказав лейтенант Годжсон. — На кораблі залишилася їжа. Багато консервованих продуктів. І ми зможемо піти під вітрилами до…
Крозьє знову розсміявся.
— Ви ставите свої життя на те, що крига цього літа скресне достатньо для того, щоб «Терор» був на плаву, що тільки й чекає на вас, коли ви підгребете до нього на своїх яликах? І що розводдя відкриються на всьому шляху, яким ми спустилися на південь? Три сотні миль чистої води? Взимку, коли ви нарешті туди дістанетеся? Якщо бодай хтось із вас дістанеться.
— На нашу думку, ця ставка має кращі шанси виграти, ніж ваша, — вигукнув стюард Річард Ейлмор.
Смагляве обличчя маленького чоловіка було спотворене люттю, страхом, образою й ще якимсь почуттям, що найбільше скидалося на захват від усвідомлення того, що його час нарешті настав.
— Я хотів би піти з вами… — почав Крозьє.
Годжсон швидко закліпав очима. Кілька матросів перезирнулися.
— …тільки щоб побачити ваші обличчя, коли ця ставка не зіграє: ви здолаєте важкий шлях через кригу й тороси лише для того, щоб переконатися, що «Терор» розчавило кригою так само, як розчавило «Еребус» у березні.
Він дав людям кілька секунд, щоб вони могли уявити цю картину, а потім тихо сказав:
— Бога ради, запитайте містера Хані, або містера Вілсона, або містера Годдарда, або лейтенанта Літтла про те, в якому стані були корабельні кніци. В якому стані було стерно. Спитайте першого помічника Томаса про те, наскільки сильно розійшлися шви обшивки ще у квітні… а зараз липень, безголові ви люди. Якщо крига довкола корабля розтанула бодай трішки, корабель, швидше за все, вже затонув. А якщо навіть не затонув, чи зможе хтось із вас чесно мені сказати, що ви зможете працювати на помпах весь час, поки виводитиме корабель через лабіринт розводь. Навіть якщо припустити, що ви пройдете зворотний шлях за час, який вдвоє 491 коротший за той, який нам знадобився, щоб дістатися сюди від табору Терору, ви прибудете на місце, коли настануть зимові холоди. І як ви збираєтеся знаходити шлях поміж крижин, якщо судно триматиметься на воді, а не затонуло, якщо ви не помрете від втоми, відкачуючи воду помпами день і ніч?
Крозьє знову обвів поглядом натовп.
— Я не бачу серед вас містера Рейда. Він пішов з лейтенантом Літтлом розвідувати шлях на південь. Без льодового лоцмана, ви матимете неабиякий клопіт, відшукуючи дорогу через млинцевий лід, притоплені крижини, пакову кригу та айсберги.
Крозьє похитав головою від безглуздя всього цього й посміхнувся, наче матроси прийшли до нього розповісти надзвичайно вдалий жарт, а не зчинити колотнечу.
— Повертайтеся до виконання своїх обов’язків… негайно, — гарикнув він. — Я не забуду, що вам забракло розуму і ви з’явилися до мене з такими дурнуватими ідеями, але я спробую забути той зухвалий тон, яким ви зверталися до мене, і сам факт, що ви прийшли як натовп бунтівників, а не як вірнопіддані Її Величності, що перебувають на службі Королівського військово-морського флоту Великої Британії, які хочуть поговорити зі своїм капітаном. А зараз розходитеся.