— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з другого ряду голосом, достатньо гучним і різким, щоб втримати нерішучих матросів на місці. — Містер Рейд піде з нами. І всі решта теж.
— З якого це дива? — запитав Крозьє, пронизуючи поглядом цього огидного тхора.
— У них не буде вибору, — відповів Гіккі. Він смикнув за рукав Магнуса Менсона, і вони обоє пройшли вперед повз стривоженого Годжсона.
Крозьє вирішив, що першим застрелить Гіккі. Його рука стискала у кишені пістоль. Капітанові навіть не треба буде витягати зброю з шинелі для першого пострілу. Він вистрелить Гіккі в живіт, коли той підійде на три фути ближче, потім вихопить з кишені пістоль і спробує всадити кулю в лоба пришелепуватому велетню. Постріл у торс навряд чи звалить Менсона. І наче його думки про стрілянину матеріалізувалися, з боку берегової лінії пролунав звук пострілу.
Усі, крім Крозьє та помічника купора, повернулися поглянути, що там сталося. Крозьє не відводив погляду від Гіккі. Обоє чоловіків повернули голови тільки тоді, коли всі почали кричати.
— Відкрита вода!
Це був загін лейтенанта Літтла, що повертався з пакової криги: льодовий лоцман Рейд, боцман Джон Лейн, Гаррі Пеґлар і півдюжини інших чоловіків — усі озброєні рушницями та мушкетами.
— Відкрита вода! — знову прокричав Літтл. Він вимахував обома руками, поспішаючи кам’янистим берегом, очевидно не здогадуючись про ту драму, яка розігрувалася перед капітанським наметом. — Не далі як за дві милі на південь! Проходи достатньо широкі для шлюпок. Тягнуться на схід на кілька миль! Відкрита вода!
Гіккі й Менсон відступили назад і змішалися з шеренгою матросів, які невтримно раділи, вигукуючи один до одного, і які ще тридцять секунд тому були похмурим натовпом заколотників. Матроси почали обійматися, Рувим Мейл виглядав так, наче збирався відмовитися від того, що задумав був зробити, а Роберт Сінклер осів на низький камінь, наче в нього підломилися ноги. Колись незламний духом фор-марсовий старшина заридав у брудні долоні.
— Повертайтеся до свої наметів і своїх справ, — сказав Крозьє. — За годину почнемо вантажити човни, перевіряти щогли і такелаж.
47 ПЕҐЛАР
Десь у протоці між Землею короля Вільяма та півостровом Аделаїда
9 липня 1848 року
Морякам, що чекали в Госпітальному таборі, нетерпеливилося вирушити вже за десять хвилин по тому, як загін лейтенанта Літтла приніс звістку про відкриту воду, але табір вони згорнули лише наступного дня, і минуло ще два дні, преш ніж шлюпки нарешті спустили з криги на чорну воду на південь від Землі Короля Вільяма. Спочатку вони мали дочекатися повернення всіх інших мисливських та розвідувальних загонів. Деякі з них повернулися вже запівніч, і втомлені чоловіки, хитаючись від утоми, в тьмяно-жовтих арктичних сутінках добрели до свої наметів і повкладалися у спальники, навіть не почувши добрих новин. Здобичі в лантухах було не надто багато: загін Роберта Томаса вполював арктичного лиса й кількох білих зайців, а загін сержанта Тозера приніс пару білих куріпок.
Уранці п’ятого липня, в середу, госпітальний намет спорожнів, бо кожен, хто міг стояти чи шкутильгати на ногах, хотів долучитися до приготувань до спуску човнів на воду.
Останнього тижня Джон Брідженс виконував обв’язки померлих Генрі Ллойда та Тома Бланкі, допомагаючи докторові Гудсеру, тож старий стюард, стоячи поряд з лікарем у дверях госпітального намету, бачив ту ворохобну, що зчинилася напередодні. Саме Брідженс описав усю сцену Гаррі Пеґлару, який відчув себе ще гірше, ніж доти, коли дізнався, що його колега з «Еребуса», фор-марсовий старшина Роберт Сінклер, приєднався до бунтівників. Рувим Мейл, він знав, завжди був надійним чоловіком, але рішучим. Дуже рішучим.
Пеґлар не відчував нічого, крім зневаги, до Ейлмора, Гіккі та їхніх підлабузників. В очах Гаррі Пеґлара усі вони були людьми невеликого розуму і — за винятком Менсона — забагато плескали язиком, а ще їм бракувало почуття відданості.
У цей четвер, шостого липня, вони вперше за більш ніж два місяці вийшли на пакову кригу. Більшість з них уже забули, як жахливо важко було тягнути сани на відкритій кризі замерзлого моря, навіть тут, у затишку під прикриттям Землі Короля Вільяма й широкого круглястого мису, який вони щойно обігнули. Тут усе ще траплялися тороси, через які доводилося перетягати десять шлюпок. Морська крига під полоззями була куди менш слизькою, ніж сніг і берегова крига. Тут не було долин, в яких можна заховатися, ні низьких пагорбів, ні навіть достатньо великих валунів, за якими можна було сховатися від вітру. Тут не було ручаїв, з яких можна напитися. Хуртовина ніяк не влягалася, а вітер з південного сходу посилювався, дуючи прямо їм в обличчя, поки вони тягнули шлюпки до відкритого розводдя, на яке натрапив загін лейтенанта Літтла за дві милі від берега. На кінець першого дня на кризі вони настільки виснажилися, що навіть не встановили на ніч голландських наметів, а просто натягнули кілька брезентових полотнищ з підвітряного борту шлюпок і тиснулися під ними у своїх спальних мішках на трьох упродовж кількох годин літніх арктичних сутінків. Навіть попри шторм, вітер й численні перешкоди на паковій кризі, вони, радісно збуджені та сповнені надій, пройшли ті дві милі до середини ранку п’ятниці сьомого липня.