Останніми тижнями його серце калатало дуже часто сильно. Вже два тижні як у нього оніміли пальці лівої руки і він не міг ними поворушити. Крім того він відчував страшенні незручності через постійну діарею — Пеґлар завжди був сором’язливим і ніколи не міг справити нужди за борт судна, що інші матроси робили не задумуючись, тож він намагався знайти усамітнене місце, дочекавшись темряви.
Але в цьому поході гальюнів не було. Навіть хирлявого кущика або великої каменюки, щоб за нею сховатися. Матроси в запряжній команді Пеґлара сміялися над своїм унтер-офіцером, що він швидше відстане від загону і сховається за горизонтом з ризиком, що його схопить та тварюка, ніж дозволить комусь побачити, що в ньому теж є гівно.
Проте зараз, упродовж останніх тижнів, його турбував не дружній сміх товаришів, а те, що йому доводилося щодуху бігти, аби наздогнати свою команду й знову стати у запряг. Він був настільки виснаженим від внутрішньої кровотечі, голодування й серцевих нападів, що йому було все важче й важче наздоганяти човни, що віддалялися. Тож цієї п’ятниці Гаррі Пеґлар був, мабуть, єдиним з вісімдесяти дев’яти моряків, хто радів снігопаду й туману, який опустився після того, як хурделиця почала слабнути.
Туман став для них завадою. Пересуваючись розтягнутою довгою вервечкою через ненадійну кригу, запряжні команди могли легко загубити одна одну й збитися зі шляху. Повертатися назад за залишеними катерами й пінасами по власних слідах було справою ризикованою і до того, як з настанням вечора згустився туман. Капітан Крозьє оголосив привал, щоб обговорити справи. Він дозволив зібрати на п’ятачку криги не більше ніж п’ятнадцятьом морякам, і то віддалік від човна. Цього вечора у запрягах ішло менше людей, ніж було потрібно для того, щоб тягти величезні й важкі шлюпки та сани.
А якщо вони дістануться довгоочікуваної відкритої води, з переміщенням саней у них виникнуть проблеми. Швидше за все, їм знову доведеться навантажити на сани катери з глибокою осадкою та пінаси з їхніми високими кілями й незнімними стернами, перш ніж загін досягне гирла річки Бека, тож вони не могли просто покинути розколоті й потріскані сани на кризі. У четвер, перш ніж виступити в похід, Крозьє, аби знати напевно, з чим матиме справу в майбутньому, наказав зняти із саней шість човнів, розібрати важкі сани, наскільки це було передбачено їхньою конструкцією, і акуратно скласти у човни. Ця робота зайняла кілька годин.
Щоб повантажити шлюпки назад на сани, перед тим як вийти на пакову кригу, заледве вистачало вправності матросів та їхніх заслаблих сил. Пальцям виснажених, знесилених від втоми та цинги чоловіків важко було впоратися навіть з найпростішими вузлами. Неглибокі подряпини сильно кровоточили. Найлегший удар залишав на їхніх розпухлих руках та тонкій шкірі, що обтягувала ребра, синці завбільшки з долоню.
Але зараз вони переконалися, що зможуть це зробити — зняти човни із саней, навантажити в човни розібрані сани, приготувати човни до спуску на воду.
Якщо вони невдовзі знайдуть чисту воду.
Крозьє наказав кожній запряжній команді засвітити ліхтарі на носі та кормі човна. Він відкликав назад морських піхотинців, що робили майже марну справу, штрикаючи кригу баграми, й призначив лейтенанта Годжсона йти з одним із важких вельботів, навантаженим найменш необхідними речами, попереду інших п’яти човнів у тумані.
Усі розуміли, що таким чином молодого Годжсона покарано за участь у заколоті. Його команду вів Магнус Менсон, і в запрягу також ішли Ейлмор та Гіккі, які досі входили до різних команд. Якщо ця провідна запряжна команда провалиться під лід, інші почують крики й плескіт води в густому вечірньому тумані, але нічим не зможуть зарадити, крім як залишити їх й оминути небезпечне місце.
Решта команд тепер мали триматися неподалік одна від одної, щоб бачити ліхтарі поближніх човнів у темряві, що швидко западала.
Близько восьмої вечора таки почулися крики й вигуки людей з провідної команди Годжсона, але не тому, що вони провалилися під лід. Вони знову знайшли відкриту воду більш ніж за милю на південний схід від того місця, де Літтл у середу бачив розводдя. Інші команди вислали вперед матросів з ліхтарями і почали невпевнено рухатися по тонкій, як їм здавалося, кризі, але крига залишалася твердою й на око була більше фута завтовшки аж до самого краю невідомого розводдя.