Матросам нетерпеливилося спустити шлюпку на воду. І під хор голосів «раз-два-три!» й вигуки «хей-хо!» важкий вельбот зісковзнув з криги, його ніс нахилився й занурився на два фути в чорну воду, гребці відштовхнулися веслами від криги, а містер Рейд та лейтенант Літтл міцніше вхопилися на планшири. Чоловіки, що залишалися на кризі, налягли на шлюпку ще раз, весла занурилися у воду, і човен поплив крізь туман — перший човен з «Еребуса» й «Терору», спущений на воду за два роки й одинадцять місяців.
Матроси радісно закричали, а за безладними вигуками пролунало традиційніше потрійне «гіп-гіп-ура!»
Пеґлар спрямував шлюпку на середину вузького розводдя, що в цьому місці мало ширину не більше двадцяти футів, якої заледве вистачало для вкорочених весел, і до того часу, коли він кинув назад через плече погляд, усі моряки на кризі вже зникли в тумані.
Наступні дві години минули як уві сні. Пеґлару вже колись доводилося проводити маленькі човни поміж крижинами — дві осені тому вони не менше тижня обстежували забиті айсбергами бухти та фіорди, перш ніж знайти хорошу якірну стоянку для двох кораблів поблизу острова Бічі, й Пеґлар протягом кілька днів командував одним із таких суденець, — але теперішня ситуація не витримувала жодного порівняння з тодішньою. Розводдя залишалося вузьким — не більше тридцяти футів завширшки — й іноді таким тісним, що вони не могли йти на веслах і штовхали вперед вельбот, впираючись у кригу, яка дряпала борти, до того ж канал вигинався то ліворуч, то праворуч, але не настільки круто, щоб човен не міг вписатися у поворот. Нагромадження торосів обабіч обмежувало поле зору, а туман ставав усе густішим, клубочився до них, потім трохи відступав, щоб знову накрити їх щільною пеленою. Звуки здавалися приглушеними й підсиленими водночас, і це збивало з пантелику: матроси мимохіть шепотіли, коли треба було щось сказати один одному.
Двічі вони натрапляли на ділянки, де шлях був заблокований: у першому випадку рухові перешкоджала загата із плавучого льоду, а в другому — замерз сам канал, і в обох випадках матросам доводилося вибиратися з вельбота й розштовхувати крижини баграми або прорубувати дорогу кайлами. Кілька чоловіків тоді виходили на кригу з одного і другого борту, хапалися за канати, прив’язані до носа й банок, або за планшир і тягнули та штовхали вельбот, що скреготів, через вузьку розколину в кризі. Потім розводдя знову достатньо розширювалося, щоб матроси могли пострибати назад у шлюпку й веслувати далі, час від часу відштовхуючись від криги.
Таким чином вони повільно просувалися вперед уже майже дві відведені їм години, аж раптом звивисте розводдя значно звузилося. Борти черкалися об кригу, гребці відштовхувалися від неї веслами, як жердинами, а Пеґлар стояв на носі, облишивши марне за таких умов стерно. Аж раптом вони вискочили, як корок, на широку просторінь води, яка простягалася скільки бачило око. І наче на знак того, що всі їхні негаразди залишилися позаду, туман розвіявся й видимість зросла до сотень ярдів.
Вони або дісталися до справжньої відкритої води, або до велетенського озера посеред криги. Сонячний промінь пробився крізь хмари й підсинив морську воду. Кілька низьких пласких айсбергів, один розміром з пристойне поле для крикету, плавав попереду в лазуровому морі. Сонячне світло заломлювалось на численних гранях айсбергів, і стомлені матроси прикривали долонями очі від яскравого блиску променів сонця, що вигравали на снігу, кризі й воді.
Шестеро матросів на веслах, не змовляючись, радісно закричали. — Ще не час радіти, хлопці, — сказав лейтенант Літтл. Він, звівшись на ноги на носі вельбота, дивився у свій мідний далекогляд. — Ми ще не знаємо, наскільки далеко простирається відкрита вода… чи є інший вихід з цього крижаного озера, крім того каналу, яким ми сюди потрапили. Нерпі ніж повертатися, треба про це довідатися.
— О, відкрита вода тягнеться до самого материка! — вигукнув матрос на ім’я Беррі зі свого місця на веслах. — Відчуваю своєю печінкою. Вільне від криги море й свіжий бриз, який дме в напрямку річки Бека, — отже, все гаразд. Ми приведемо всіх інших, піднімемо вітрила й будемо там і це до завтрашньої вечері.
— Дай Боже, щоб ти був правий, Алексе, — сказав лейтенант Літтл. — Але давайте не пошкодуємо ще трохи часу й зусиль, щоб у цьому переконатися. Хочу принести лише добрі новини решті моряків.