Містер Рейд, льодовий лоцман, вказав назад на розводдя, з якого вони випливли.
— Тут десятки єриків. Потім, коли ми повернемося, нам може бути важко відшукати канал, яким ми дісталися сюди, якщо зараз його не позначимо. Хлопці, гребіть назад до нього. Містере Пеґлар, візьміть, будь ласка, запасний багор і встроміть його там у сніг на видному місці, щоб ми його не проґавили, коли повертатимемося. Він слугуватиме для нас орієнтиром.
— Єсть, — сказав Пеґлар.
Позначивши єрик для повернення, вони вирушили вперед на відкриту воду. Великий плаский айсберг був усього за сотню ярдів від цієї протоки, і матроси підгребли ближче до нього.
— Ми могли б стати на ньому табором, і ще залишилось би багато місця, — сказав Генрі Сейт, один з матросів з «Терору», який сидів на веслах.
— Та годі з нас таборів, — сказав лейтенант Літтл з носа вельбота. — Достатньо вже натаборувалися в цьому клятому житті. Ми хочемо повернутися додому.
Матроси схвально загомоніли й налягли на весла. Пеґлар на стерні завів морську пісню, чоловіки її дружно підхопили — вперше за багато місяців вони заспівали справжнє шанті.
Це зайняло в них три години — на цілу годину більше обумовленого часу повернення, — але вони мали переконатися.
«Відкрита вода» була ілюзією: озеро посеред криги трохи більше ніж півтори милі завдовжки й трохи більше двох третіх милі завширшки. Десятки «єриків» відкривалося з нерівних південного, східного та північного крижаних берегів озера, але всі вони були глухими — просто вузькими затоками.
На південно-східному кінці озера вони пришвартувалися до крижаного шельфу, забивши кирку в кригу шестифутової товщини і прив’язавши до неї вельбот, потім вирубали сходинки, наче на причалі, і всі чоловіки видерлися нагору й подивилися в тому напрямку, де вони сподівалися побачити відкриту воду.
Пласка біла твердь. Крига, сніг і тороси. Й хмари, що знову низько опускалися на кригу, закручуючись клубами туману. Почав іти сніг.
Після того як лейтенант Літтл подивився у свій далекогляд в кожному напрямку, вони підсадили найменшого моряка, Беррі, на плечі найвищого з них, тридцятишестилітнього Біллі Вентцала, й дали далекогляд Беррі. Він обстежив усі тридцять два компасні румби, говорячи Вентцалу, коли повертатися.
— Не так швидко, як пришелепуватий пінгвін, — казав він. Це був давній жарт, що побутував з часів плавання капітана Крозьє на Південний полюс. Але ніхто не сміявся.
— Ви бачите десь темне небо? — запитав лейтенант Літтл. — Яке зазвичай буває над відкритою водою? Або верхівку більшого айсберга?
— Ні, сер. І хмари наближаються.
Літтл кивнув.
— Повертаймося, хлопці. Гаррі, спускайтесь у шлюпку першим і тримайте її.
Ніхто не промовив жодного слова за час їхнього півторагодинного плавання через озеро. Сонце зникло, й туман знову оповив усе довкола, але ще до цього довге «крикетне поле» айсберга замаячило в імлі й вказало їм, що вони рухаються в правильному напрямку.
— Ми вже майже дісталися до нашого каналу, — гукнув з носа Літтл. На той час туман уже був настільки густий, що Пеґлар зі свого місця біля стерна ледь бачив лейтенанта. — Містере Пеґлар, будь ласка, трохи ліворуч.
— Єсть, сер.
Матроси на веслах навіть не підвели очей. Здавалося, вони глибоко поринули у свої невеселі думки. Знову налетіла хурделиця, але цього разу з північного заходу. Гребці принаймні сиділи спиною до вітру й колючого снігу.
Коли туман трохи розвіявся, вони були менше ніж за сотню футів від каналу в кризі.
— Я бачу багор, — безбарвним голосом промовив містер Рейд. — Трохи на правий борт, і ми будемо на курсі, Гаррі.
— Щось тут не так, — сказав Пеґлар.
— Що ви маєте на увазі? — запитав лейтенант.
Кілька матросів підвели голови й похмурим поглядом втупились у Пеґлара. Сидячи спинами до носа, вони не могли дивитися вперед.
— Бачите той торос чи великий крижаний валун поряд з багром, який я встромив у сніг біля початку протоки? — запитав Гаррі.
— Так, — сказав лейтенант Літтл. — І що?
— Його не було там, коли ми виходили з каналу, — сказав Пеґлар.
— Табань! — наказав Літтл, але хоча матроси вже квапливо загрібали в протилежному напрямку, важкий вельбот за інерцією продовжував рухатися вперед, до криги.
Крижаний валун ворухнувся.
48 ГУДСЕР
Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома
18 липня 1848 року
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера: