Ми дивилися на капітана Крозьє, наче чекаючи від нього пояснень, що сталося з нашими товаришами, хоча в глибині душі й самі це знали.
— Покладіть тіло містера Рейда під шлюпковий чохол, — наказав капітан. — Ми оглянемо цей район, щоб пересвідчитися, чи ніхто не порятувався. Не відходьте на шлюпках далі дистанції пострілу та залишайтеся на виду один в одного.
Човни знову розійшлися віялом. Містер Коуч повів нашу шлюпку назад до гирла розводдя, й ми повільно попливли вздовж краю крижаного поля, що піднімалося десь на чотири фути над урізом відкритої води. Ми зупинялися біля кожної кривавої плями на горизонтальній поверхні криги та на вертикальній стіні, але трупів більше не побачили.
— От дідько, — простогнав тридцятилітній Френсіс Покок, який сидів на кормі нашої шлюпки. — Ви ж бачите ці криваві борозни від людських пальців та нігтів на снігу. Те чудовисько, мабуть, тягло його назад у воду.
— Стули пельку, і щоб я більше не чув таких розмов! — гарикнув містер Коуч. Він стояв, поставивши одну ногу в чоботі на ніс вельбота й тримаючи в руці довгий багор, наче справжній гарпун, і сердито позирав на гребців. Матроси замовкли.
У цьому північно-західному закутку ми побачили три криваві плями. Третя з них виглядала так, начебто когось з’їли прямо на місці, не затягуючи у воду, за якихось десять футів від краю крижаного поля. Там залишилися кістки ніг, кілька обгризених ребер, якийсь клапоть, схожий на людську шкіру, й кілька шматків одягу, але ні голови, ні інших впізнаваних предметів ми не знайшли.
— Висадіть мене на кригу, містере Коуч, — сказав я, — я хочу оглянути рештки.
Так я і зробив. Якби все це відбувалося практично в будь-якому місці світу, а не тут, мухи вже роїлися б над червоним м’ясом і м’язами, що залишилися, не говорячи вже про купку нутрощів, схожу на горбик над ніркою крота, вкриту тонким шаром снігу, що випав уночі, але тут була лише тиша, яку порушував лише тихий посвист північно-західного вітру й тріск криги.
Я гукнув чоловікам, які сиділи у шлюпці, відвертаючи свої обличчя, що розпізнати рештки неможливо. Кілька клаптів пошматованого одягу не давали жодної підказки. Тут не залишилося ні голови, ні черевиків, ні рук, ні ніг, ні навіть тулуба, крім сильно обгризених ребер, фрагмента хребта із сухожиллями й половини тазової кістки.
— Залишайтеся на місці, містере Гудсер! — крикнув Коуч. — Я посилаю до вас Марка й Тедмена з порожньою сумкою з-під зарядів, щоб покласти в неї рештки цього бідолахи. Капітан Крозьє захоче їх поховати.
Це була невесела робота, але ми швидко з нею впоралися. Врешті-решт я звелів двом набурмосеним матросам запакували в сумку-саван тільки ребра й шматок тазової кістки. Хребет вмерз у кригу, а інші рештки були занадто бридкими, щоб їх чіпати.
Ми саме відчалили від криги й вирушили досліджували південний край відкритої води, коли з півночі почулися крики.
— Ми знайшли! — закричали кілька матросів. І знову: — Ми знайшли людину!
Мені здається, що у всіх нас шалено калатало серце, поки Кумис, МакКонвей, Фер’є й Тедмен та Марк і Джонс налягали на весла, а стерновий Френсіс Покок спрямовував човен до плавучої крижини розміром з крикетне поле, яка дрейфувала в центрі цих кількох сотень акрів відкритої води посеред льодів. Ми всі хотіли — нам усім було необхідно — знайшли когось живого з команди лейтенанта Літтла.
Однак цього не сталося.
Капітан Крозьє, який уже був на крижині, покликав мене і попросив підійти до тіла, що там лежало. Зізнаюся, я відчув роздратування: невже капітан сам не може констатувати смерть, поки не примусить мене оглянути ще одне безсумнівно мертве тіло. Я був страшенно втомлений.
Це був Гаррі Пеґлар, майже голий — в одній лише спідній білизні, — він лежав скорчений на кризі, підтягнувши коліна майже до підборіддя, схрестивши ноги на щиколотках, наче остання енергія його тіла пішла на намагання втримати тепло, зіщулюючись все дужче й дужче, він засунув долоні під пахви й обіймав сам себе, конаючи в невтримних дрижаках.
Його блакитні очі були розплющені й скрижанілі. Задубіле посиніле тіло на дотик здавалося таким твердим, як каррарський мармур.
— Очевидно, він доплив до крижини, спромігся видертися на неї й замерз тут до смерті, — стиха припустив містер ДеВо. — Те чудовисько з криги не схопило й не скалічило Гаррі.