Капітан Крозьє тільки кивнув. Я знаю, що він любив Гаррі Пеґлара і багато в чому на нього покладався. Мені теж подобався фор-марсовий старшина. Як і більшості матросів.
Потім я побачив, на що саме дивиться Крозьє. Вся крижина, запорошена свіжим снігом, була змережана, особливо довкола трузурів, на вигляд схожими на сліди білого ведмедя, але в три чи в чотири рази більшими.
Та тварюка обійшла довкола Гаррі безліч разів. Спостерігаючи за тим, як бідолашний містер Пеґлар лежить, здригаючись і конаючи від холоду? Тішачись з цього видовища? Невже останнє, що бачив згасаючим поглядом Гаррі Пеґлар на цій землі, було біле чудовисько, яке нависає над ним, втуплюючи в нього свої чорні незмигні очі? Чому та істота не зжерла нашого друга?
— Та бестія пересувалася на двох лапах весь час, що була на крижині, — тільки й сказав капітан Крозьє.
Інші моряки зі шлюпок прийшли зі шматком парусини.
З цього озера в кризі не було виходу, крім протоки, з якої ми вийшли, що швидко затягувалася льодом. Ми двічі обійшли вздовж межі відкритої води — п’ять шлюпок рухалося за ходом сонця, а чотири гребли їм назустріч — і побачили тільки єрики, проломи в кризі й ще дві криваві смуги, які виглядали так, наче хтось з команди розвідувального вельбота вибрався на кригу й спробував утекти, але його схопили й відтягли назад у воду. Дякувати Богу, там ми знайшли тільки клапті синьої вовняної тканини й жодних інших решток.
Було вже пополудні, і я певен, що кожен моряк мав лише одне бажання — забратися подалі від цього проклятого місця. Але в нас були три тіла наших товаришів — або частин тіл, — і ми хотіли гідно їх поховати. (Багато з нас припускало — цілком слушно, як виявилося, — що ця поховальна служба стане останньою, яку наша експедиція має змогу провести.)
Серед усілякого мотлоху, що плавав на поверхні крижаного озера, ми не знайшли нічого придатного для церемонії, крім широкого брезентового полотнища з одного з голландських наметів, що були на борту загиблого вельбота лейтенанта Літтла. В нього ми загорнули тіло нашого друга Гаррі Пеґлара. Рештки скелета, які я оглядав біля виходу з розводдя, ми залишили в брезентовій сумці з-під зарядів. Тулуб містера Рейда зашили в запасний спальник.
За звичаєм поховання в морі у ногах моряка, якого віддають глибинам, кладуть одне чи кілька гарматних ядер, щоб тіло з гідністю опустилося на дно, а не бовталося бентежно на поверхні, але звісно, в нас не було жодного ядра. Матроси зняли шлюпковий якір з носової частини «Леді Дж. Франклін» і відшукали кілька порожніх бляшанок з-під консервів Ґолднера, щоб притопити всі савани.
Знадобилося доволі багато часу, щоб витягнути дев’ять човнів, що залишалися, з чорної води й знову встановити катери й чоловіків останні сили. Потім матроси зібралися біля краю крижаного поля, вишикувавшись широким півмісяцем, щоб уникнути критичного навантаження на лід.
Ніхто не був налаштований на довгу поховальну промову, тим паче взяту з пронизаної іронією легендарної «Книги Левіафана», тож для нас цілковитою несподіванкою стало те, що капітан напам’ять продекламував 90-й Псалом, який ми із хвилюванням вислухали.
Господи, пристановищем нашим Ти був з роду в рід!
Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог! Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!
Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна…
Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає:
уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!
Бо від гніву Твого ми гинемо, і пересердям Твоїм перестрашені, Ти наші провини поклав перед Себе, гріхи ж нашої молодості на світло Свого лиця!
Бо всі наші дні промайнули у гніві Твоїм, скінчили літа ми свої, як зідхання…
Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо…
Хто відає силу гніву Твого? А Твоє пересердя як страх перед Тобою!
Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!
Привернися ж, о Господи, доки терпітимемо? і пожалій Своїх рабів!
Насити нас уранці Своїм милосердям, і ми будемо співати й радіти по всі наші дні!