Годиною пізніше крига знову почала коливатися й тріщати. Багато чоловіків, як і першого разу, повискакували назовні, де у темряві гуляв свіжий вітер, але хоробріші матроси залишились у своїх спальних мішках. Ті з нас, хто перелякався, через кілька хвилин уже заповзали назад — у напхом напхані маленькі намети, сповнені звуків хропіння й пердіння, у тісняву тіл у вологих опальниках, над якими витав сморід людей, що кілька місяців не міняли свого одягу, — зі збентеженим виразом обличчя. На щастя, було так темно, що ніхто не міг цього помітити.
Увесь наступний день ми, напружуючи останні сили, тягли човни на південний схід по кризі, що була не міцнішою за туго напнуту шкіру індіанського бубна. Стали з’являтися тріщини, і хоча, судячи з них, товщина льоду становила шість з лишком футів, у нас зникло відчуття, що ми рухаємося по крижаному полю, натомість почало здаватися, що ми перебираємося з крижини на крижину в збуреному білому океані.
Тут я маю згадати, що наступного вечора після того, як ми полишили те озеро посеред криги, мені довелося взятися до виконання своїх обов’язків — давати раду особистим речам загиблих моряків, більшість з яких були залишені з основним вантажем запасів і спорядження, коли розвідувальний загін лейтенанта Літтла вирушив у плавання розводдям на вельботі, і я вже перейшов до невеличкого вузлика фор-марсового старшини Пеґлара, в якому була благенька одежина, кілька листів, деякі особисті речі, серед яких роговий гребінець, та трохи книжок, коли мій помічник, Джон Брідженс, запитав:
— Чи можу я взяти деякі з цих речей собі, докторе Гудсер?
Я був здивований. Брідженс вказував на гребінець і грубий записник у шкіряній палітурці.
Я вже встиг зазирнути в той записник. Пеґлар вів щоденник такою собі подобою примітивного шрифту, записуючи слова задом наперед і закінчуючи останнє слово кожного речення великою літерою. Хоча опис подій останнього року нашої експедиції і міг становити певний інтерес для родичів, почерк фор-марсового старшини і структура речень, не кажучи вже про правопис, ставали все більш незграбними й незрозумілими протягом місяців безпосередньо перед та одразу після того, як ми покинули кораблі, а наприкінці його нотатки взагалі втрачали будь-який сенс. Ось, до прикладу, один такий запис:
«О смерть, ігдє твоє жало, могила в бухті Спокою, для того хто не мав жодних сумнівів, як…. [нерозбірливий рядок там, де записник пошкоджено водою]… фарбник скал…»
На звороті цього аркуша, на який я звернув увагу, Пеґлар накреслив нечітке коло, всередині якого написав: «табір Терору очищений». Дата була нерозбірливою, але, як я припускаю, цей запис міг бути зроблений десь наприкінці квітня. На іншому аркуші, поряд з цим, були такі уривчасті записи:
«Чи маємо ми серйозні підстави… нам знадобиться трохи грогу, щоб намочити мотику… іссел… все моє мистецтво Том, бо я думаю… час… я просто маю лягти й… 21-у ніч жар».
Здогадно, ці записи Пеґлар зробив увечері 21 квітня, коли капітан Крозьє повідомив людям з «Терору» та «Еребуса», що останні з них мають покинути кораблі наступного ранку.
Загалом кажучи, це були просто якісь безладні нотатки напівграмотного моряка, в яких не було й сліду здорового глузду чи вченості Гаррі Пеґлара.
— Навіщо вам це? — запитав я Брідженса. — Пеґлар був вашим другом?
— Так, докторе.
— Вам потрібен гребінець? — Старий стюард був майже лисий.
— Ні, докторе, це лише річ на згадку про цього чоловіка. Як і його щоденник.
Дуже дивно, подумав я, бо зараз усі намагалися позбутися зайвих речей, тимчасом як мій помічник мав намір збільшити вагу вантажу, який треба було тягнути, забравши собі той грубенький записник.
Але я віддав Брідженсу і гребінець і щоденник. Нікому не знадобилися ні Пеґларові сорочка, ні шкарпетки, ні запасні вовняні штани, ні Біблія, тож наступного ранку я залишив їх у купі непотрібних речей. Зрештою з пожитків Пеґлара, Літтла, Рейда, Беррі, Кріспа, Бейтса, Сімса, Вентцала й Сейта утворився такий собі надгробок, що унаочнював їхню смерть.
Наступного ранку, 12 липня, нам трапилися криваві плями на кризі. Спочатку матроси були нажахані тим, що це нові свідчення смерті наших товаришів, але капітан Крозьє підвів нас до однієї з таких плям і показав, що посеред цього багряного кола лежить кістяк білого ведмедя. На цих заплямованих кров’ю просторах скрізь лежали трупи полярних ведмедів — часто сама лише розтрощена голова, чи велика скривавлена біла шкура, чи роздроблені кістки і лапи.