Годжсону Крозьє сказав:
— Джордже, ви з Армітеджем пройдіть ярдів двадцять туди, в напрямку носа, а потім починайте рухатися паралельно до нас, на південь. Намагайтеся тримати свій ліхтар на виду в нас.
— Єсть, сер.
— Томе, — наказав Крозьє єдиному морякові, який залишився, юнзі Евансу, — ви йдете зі мною. Тримайте свою гвинтівку Бейкера напоготові, але не знімайте із запобіжника.
— Єсть, сер, — простукотіли зуби хлопця.
Крозьє зачекав, поки Годжсон відійшов на двадцять ярдів праворуч від них — світло його ліхтаря ледь пробивалося крізь щільну снігову пелену, — і потім повів Еванса у лабіринт застругів, ропаків і торосів, не випускаючи з ока кривавих плям на льоду, які траплялися через кожні кілька кроків. Він знав, що затримки бодай на кілька хвилин вистачить на те, щоб сніг замів ці ледве помітні сліди. Капітан навіть не завдав собі клопоту дістати пістоль з кишені своєї шинелі.
Менше ніж за сто ярдів від корабля, коли світло ліхтарів на палубі корабля Її Величності «Терор» уже не могло пробитися крізь снігову заметіль, Крозьє досяг гряди торосів — одного з тих великих нагромаджень криги, яку випирає нагору, коли під водою зіштовхуються, труться одне об одне та стають сторчма крижані поля. Протягом двох зим у кризі Крозьє та інші моряки останньої експедиції сера Джона Франкліна спостерігали, як утворюються ці гряди торосів, наче завдяки чаклунству, здіймаються догори з оглушливим гуркотом і скреготом, а потім простягаються по поверхні замерзлого моря, іноді рухаючись швидше, ніж біжить людина.
Гряда була принаймні тридцять футів заввишки — велетенське нагромадження вертикальних уламків крижаних валунів, кожен розміром з двоколісний кеб.
Крозьє рушив уздовж гребеня, піднявши свій ліхтар так високо, як тільки зміг.
Він більше не бачив ліхтаря Годжсона на заході. Ніде навколо «Терору» не було прямої видимості. Скрізь снігові заструги, замети, гряди торосів і льодові ропаки обмежували поле зору. Одна велика крижана гора на віддалі в милю розділяла «Терор» та «Еребус», і ще півдюжини менших бовваніли довкола в місячні ночі.
Але зараз айсбергів видно не було, піднімалася тільки ця гряда торосів заввишки з триповерховий будинок.
— Там! — прокричав Крозьє через вітер. Еванс підійшов ближче, підняв свою гвинтівку Бейкера.
Пляма чорної крові на білій стіні льоду. Істота потягнула Вільяма Стронґа через цю гору крижаних валунів, обравши майже вертикальний шлях.
Крозьє почав здиратися нагору, тримаючи ліхтар у правій руці, тимчасом як його вільна рука в рукавиці шукала тріщини і розколини для заморожених пальців і вже зледенілих черевиків. Він не мав часу перевзутися в шиповану пару, для якої Джопсон загнав у підошву довгі цвяхи, що давали зчеплення на таких крижаних поверхнях, і зараз його звичайні моряцькі черевики страшенно ковзали на кризі. Але він побачив ще одну пляму мерзлої крові двадцятьма п’ятьма футами вище, якраз під нагромадженням криги на вершині гряди торосів, тож Крозьє міцно стиснув ліхтар правою рукою, буцаючи лівою ногою в похилу крижану поверхню, підважуючи себе на вершину, чуючи потріскування своєї задубілої на морозі шинелі. Капітан уже не відчував свого носа, його пальці теж заціпеніли.
— Капітане! — гукнув Еванс із темноти внизу. — Мені теж лізти нагору?
Крозьє надто засапався, щоб могти говорити, а коли за кілька секунд перевів подих, крикнув:
— Ні!.. Чекай там.
Зараз він уже міг бачити слабке жевріння ліхтаря Годжсона на північному заході — та група все ще була за тридцять ярдів від гряди торосів.
Балансуючи руками для рівноваги, сильно нахиляючись праворуч, в той час як вітер налітав на нього ліворуч, тріпочучи кінцями шарфа і загрожуючи скинути його з ненадійної опори, Крозьє спрямував світло свого ліхтаря на південний схил гребеня.
Там тридцятип’ятифутовий спуск був майже вертикальним. І жодних слідів Вільяма Стронґа, жодних чорних плям на кризі, жодних ознак того, що хтось живий чи мертвий подолав цей шлях. Крозьє не уявляв, як будь-що могло б спуститися такою прямовисною крижаною стіною.
Струснувши головою і зрозумівши, що його вії й повіки майже змерзлися, Крозьє почав спускатися тим самим шляхом, яким здерся сюди, двічі ледь не зірвавшись на крижані багнети, що стирчали внизу, але нарешті з’їхав слизькою ковзанкою останні вісім чи близько того футів до місця, де на нього чекав Еванс.
Але Еванс зник.
Гвинтівка Бейкера лежала на снігу, все ще поставлена на запобіжник. І знову жодних слідів у сніжній круговерті — ні людських, ні будь-чиїх інших.
— Евансе! — капітан Френсіс Роудон Мойра Крозьє тренував свій командний голос упродовж тридцяти п’яти чи й більше років. Цей голос проривався крізь ревище південно-західного буревію, крізь гуркіт льодового шторму, коли корабель долав свій шлях Магеллановою протокою. Зараз він кричав на повну потугу своїх легень: