— На мою думку, — сказав капітан Крозьє, — зараз для нас найкраще — вирушити назад, на північ, до узбережжя Землі Короля Вільяма. Цей перехід у нас займе три, щонайбільше — чотири дні. Там можна принаймні харчуватися мохом і лишайниками, що ростуть на скелях. Мені казали, що з багатьох їхніх різновидів можна приготувати майже апетитний суп. Якщо, звісно, ми зможемо знайти їстівні різновиди моху та лишайників.
«Сер Джон Франклін, — втомлено подумав я. — Чоловік, який з’їв свої черевики».
Мій старший брат розповідав мені цю історію за кілька місяців до нашого відплиття. Сер Джон зі свого гіркого досвіду мав би знати, які саме мохи й лишайники на скелях слід вибирати.
— Матроси будуть щасливі забратися з криги й повернутися на суходіл, капітане, — тільки й спромігся я сказати. — І вони просто знетямляться від радощів, коли почують, що тепер ми тягтимемо менше човнів.
— Щиро вдячний, докторе, — сказав капітан Крозьє. — Це все.
Кивнувши головою, я вийшов, навідав найважчих хворих на цингу — у нас, звісно, більше не було госпітального намету, й ми з Брідженсом щовечора ходили від намету до намету, щоб проконсультувати пацієнтів і видати їм ліки, — а потім побрів до свого намету (який ділив з Брідженсом, непритомним Дейві Лейсом, вмираючим механіком Томпсоном і тяжкохворим теслею містером Хані) й одразу заснув.
Тієї ночі крига розверзлася й проковтнула голландський намет, в якому спали п’ятеро наших морських піхотинців: сержант Тозер, капрал Хеджес, рядовий Вілкіс, рядовий Гаммонд та рядовий Дейлі.
Тільки Вілкіс устиг вискочити з намету, перш ніж той гулькнув у темну воду моря, і його витягнули з крижаної розколини за кілька секунд до того, як вона з оглушливим гуркотом зімкнулася.
Але Вілкіс занадто сильно переохолодився, був занадто хворим і занадто наляканим, щоб оклигати, навіть після того, як ми з Брідженсом загорнули його в останні сухі ковдри з наших запасів і поклали його поміж нами в наш спальний мішок. Удосвіта він помер.
Його тіло ми залишили на кризі разом з купою одягу та чотирма шлюпками і саньми.
Поховальної служби по ньому та іншим морським піхотинцям ми не проводили.
І ніхто не кричав «ура!», коли капітан оголосив, що нам більше не доведеться тягти тих чотирьох шлюпок і саней.
Ми повернули на північ, в напрямку суходолу, що ховався за горизонтом. Навіть відступ Наполеона від Москви не був таким наочним втіленням сенсу слова «поразка».
Трьома годинами пізніше крига знову пішла численними тріщинами, і ми опинилися перед розводдями та озерами на північ від нас, які були занадто малими, щоб спускати шлюпки на воду, і занадто великими, щоб перетягати через них сани і шлюпки.
49 КРОЗЬЄ
Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома
26 липня 1848 року
Коли Крозьє засинав — навіть на кілька хвилин, — його починали мучити сни. Два скелети у човні. Нестерпні американські дівчиська в затемненій кімнаті, які клацали пальцями ніг, імітуючи постукування по столу нібито викликаних ними духів. Американський доктор, що вдавав із себе полярного дослідника, — товстий чоловічок, вбраний в ескімоську парку, з грубим шаром гриму на обличчі, у яскравому світлі ламп на сцені. Годі знову два скелети у човні. Ніч завжди завершувалася найдратівливішим для Крозьє сном.
Він знову хлопчик і перебуває разом з Мемо Мойрою в просторому католицькому соборі. Він зовсім голий. Мемо підштовхує його до огорожі вівтаря, але він боїться йти вперед. У соборі холодно, мармурова підлога під босими ногами малого Френсіса холодна, білі дерев’яні лави взялися кригою.
Опустившись навколішки біля вівтарної огорожі, малий Френсіс Крозьє відчуває схвальний погляд Мемо Мойри, яка стоїть десь позаду нього, але він дуже наляканий, щоб обернутися. Хтось наближається.
Священик немов підноситься з якогось люка у мармуровій підлозі по той бік вівтарних поручнів. Цей чоловік дуже великий — страшенно великий, — і його біле вбрання просочене водою. Він пахне кров’ю, потом і ще чимось огиднішим, він нахиляється над малим Френсісом Крозьє.
Френсіс заплющує очі і, як вчила його Мемо, коли ставала навколішки на товстому килимі у своїй вітальні, висолоплює язика, щоб отримати причастя. Хоча він розуміє всю важливість і необхідність цього таїнства, Френсіс боїться брати в рот облатку. Він знає, що його життя ніколи не буде колишнім після того, як він отримає католицьке причастя. Але він також знає, що його життя закінчиться, якщо він не причаститься.