Священик підходить ще ближче й нависає над ним…
Крозьє проснувся у вельботі. Як завжди, коли він прокидався від цих снів, навіть якщо заснув усього на кілька хвилин, його серце шалено калатало, а в роті пересохло від страху. Його били дрижаки, але більше від холоду, ніж від страху чи згадки про страх.
Крига скресла в частині протоки чи затоки, в якій вони були 17 і 18 липня й чотири наступні дні. Крозьє зібрав усіх моряків на великій плавучій крижині, на якій вони зупинилися. Вони зняли із саней катери й пінасу, повантажили в них усе своє майно, залишивши намети і спальні мішки, й спорядили всі п’ять човнів для плавання по відкритій воді.
Щоночі, коли крижина починала гойдатися і тріщати, вони, напівсонні, вискакували зі своїх наметів, охоплені страхом, що лід під ними розверзається й море готове поглинути їх, як сержанта Тозера з його людьми. І щоночі оглушливий гуркіт криги, схожий на гарматні постріли, поступово стихав, дика хитавиця крижини перетворювалася на плавне ритмічне погойдування, і вони заповзали назад у свої намети.
Потеплішало, в деякі дні температура піднімалася майже до точки замерзання води — ті кілька тижнів наприкінці липня майже напевно були єдиним натяком на літо за два останні роки, які моряки провели, затерті арктичною кригою, — але бідолашним чоловікам було холодніше, ніж будь-коли. Часом ішов справжній дощ. А в ті дні, коли було занадто холодно для дощу, крижані кристалики в туманному повітрі просочували їхній вовняний одяг, бо було занадто жарко, щоб одягати водонепроникні зимові плащі поверх бушлатів та шинелей.
Брудна білизна, брудні сорочки й шкарпетки, драні, зашкарублі штани наскрізь просякали потом. Попри їхні майже вичерпані запаси, п’ять човнів, що залишалися, здавалися їм важчими за ті десять, які вони тягли раніше, бо на додачу до Дейві Лейса, який перебував у комі, але їв і ще дихав, з кожним днем з’являлося все більше хворих, яких треба було тягнути. Доктор Гудсер щодня доповідав Крозьє про чергових пацієнтів, ноги яких — завжди вологі, вдягнуті у вологі шкарпетки, незважаючи на всі запасні черевики, які капітан наказав взяти із собою, — починали гнити, чорніти з пальців і п’яток, ступні покривалися гангренозними виразками й потребували ампутації.
Голландські намети були вологими й ніколи не просихали. Коли моряки прокидалися вранці після кількох хвилин уривчастого сну — міцно заснути їм не давали дрижаки, бо, оскільки виснажені тіла не виробляли жодного тепла, зігрітися вони вже не могли, — стінки всередині круглих та пірамідальних наметів були вкриті памороззю, яка шматками падала або скрапувала на голови матросів, їхні плечі й обличчя, поки вони сьорбали свою жалюгідну порцію ледь теплого чаю, який щоранку розносили по наметах капітан Крозьє, містер ДеВо й містер Коуч. Дивне перетворення командирів на стюардів, що відбулося з ініціативи Крозьє в перший тиждень перебування на кризі, сприймалося матросами як належне.
Містер Волл, кухар з «Еребуса», захворів на щось на кшталт сухот і більшість часу лежав скорчившись на дні одного з катерів, але містер Діггл залишався все так само енергійним, буркотливим, галасливим, невсипущим життєлюбом, яким був упродовж трьох років на своєму посту біля гігантської патентованої плити Фразера на борту корабля Її Величності «Терор». Зараз, коли запаси ефірного палива вичерпалися й спиртові плитки та важкі вугільні плити з вельботів були покинуті разом з іншим зайвим вантажем, робота містера Діггла полягала в тому, щоб двічі на день ділити на пайки жалюгідні залишки солоної свинини й інших продуктів, завжди під пильним наглядом містера Осмера та інших офіцерів. Але містер Діггл, який ніколи не занепадав духом, змайстрував примітивну плитку, яку планував заправляти тюленячим жиром і був готовий запалити, як тільки вони вполюють тюленів.
Щодня Крозьє висилав мисливські загони на пошуки тюленів для містера Діггла, але вони траплялися вкрай рідко, а кілька помічених встигали пірнути у розводдя чи маленькі ополонки, перш ніж мисливці встигали вистрілити в них. Кілька разів, як доповідали матроси з мисливських загонів, їм вдавалося влучити дробом або навіть мушкетною кулею чи рушничним набоєм у нерп, але вони примудрялися перед смертю зіслизнути у чорну воду й пірнути на глибину, залишивши на кризі кривавий слід. Іноді мисливці ставали навколішки і злизували ту кров.