Крозьє багато разів до цього бував у літніх арктичних водах і знав, що до середини липня розводдя серед крижин повинні кишіти життям: величезні моржі вигріваються на осонні на плавучих крижинах, а потім важко плюхаються у воду й шумно плескочуться поруч інших; тюлені, не зайняті шлюбними іграми, пустують у воді, як діти, й кумедно плазують по кризі; білуги й нарвали випускають фонтани, перекидаються та пірнають у відкритих розводдях, наповнюючи повітря рибним духом; білі ведмедиці плавають у чорній воді зі своїми незграбними ведмежатами й скрадаються до тюленів на крижинах, струшуючи воду зі свого дивного хутра, коли вибираються з океану на кригу, уникаючи великих і небезпечних самців, які залюбки зжеруть ведмежат, якщо їхні черева будуть порожніми; і, нарешті, морські птахи, які літають над головою такими щільними зграями, що геть затіняють блакитне літнє небо, — птахи на березі, на крижинах, на ламаних вершинах айсбергів, схожі на ноти партитури, й величезна кількість крячок, чайок і кречетів, які скрізь кружляють над водою, куди не кинь оком.
Цього літа, вже другий рік поспіль, майже ніякої живності на кризі не виднілося — тільки все менша й менша вервечка людей Крозьє, які, крекчучи від натуги, тягли у запрягах сани, та їхній не вблаганний переслідувач, що манячив удалині, не наближаючись на віддаль рушничного пострілу. Кілька разів увечері матроси чули дзявкання арктичних лисів і часто помічали їхні вишукані сліди на снігу, але жоден з них ніколи не потрапив на очі мисливцям.
Коли моряки бачили або чули китів, ті завжди були занадто далеко, щоб люди могли їх наздогнати, навіть якщо бігли щодуху і, ризикуючи життям, перескакували з однієї хисткої крижини на іншу, — морські ссавці вистрибували з води, пірнали й знову зникали з виду.
Крозьє не знав, чи їм вдасться вбити нарвала або білугу з тієї зброї, яку вони мали, але думав, що зможуть: кілька рушничних куль у голову можуть вколошкати будь-якого звіра, навіть ту бестію, яка скрадалася за ними (хоча матроси давно вирішили, що то взагалі не звір, а гнівний Бог з капітанової «Книги Левіафана»), а якщо вони якось спроможуться витягнути кита на кригу й витопити сало, жиру вистачить для плитки містера Діггл на тижні й місяці, і вони їстимуть ворвань та свіже м’ясо, поки не луснуть.
Чого Крозьє хотілося найбільше, то це вбити ту істоту. На противагу більшості своїх людей, він був упевнений, що вона смертна — тварина, нічого більше. Можливо, розумніша за небезпечно хитрих і кмітливих білих ведмедів, але все одно — звір.
Якби вони змогли вбити тварюку, знав Крозьє, сам факт її смерті — радість помсти за стількох загиблих товаришів, навіть якщо решті експедиції судилося померти пізніше від голоду й цинги, — на якийсь час підніме моральний дух вцілілих людей більше, ніж знахідка двадцяти галонів чистого рому.
Бестія не зачіпала їх — не вбила жодного з них — звідтоді, як вони покинули озеро серед криги, де загинув лейтенант Літтл зі своїми людьми. Кожен з мисливських загонів, які висилав на полювання капітан, отримував наказ негайно повертатися, якщо вони побачать на снігу сліди тварюки; Крозьє намірявся взяти усіх моряків, що трималися на ногах, й усю зброю, яка могла стріляти, щоб уполювати бестію. Якщо знадобиться, він накаже людям бряжчати каструлями й сковородами і кричати, щоб сполохати тварюку, як індійські загоничі, що переслідують тигра у високій траві, калаталами заганяючи у воду.
Але Крозьє розумів, що пуття з цього буде не більше, ніж із засідки покійного сера Джона. Щоб приманити тварюку, спонукати її підійти ближче, потрібна була наживка. Крозьє не мав сумніву, що звір, як і раніше, йде назирці за ними, наближається в темну пору доби, яка стає все довшою, і десь ховається — можливо, під кригою — вдень, і що він підійде ще ближче, якщо їм вдасться приманити його. Але в них не було свіжого м’яса, а якби вони навіть і мали фунт дичини, матроси одразу зжерли б її, а не використали на приманку для ловів тварюки.
Проте, думав Крозьє, згадуючи неймовірно величезні розміри і масу чудовиська з криги, у ньому було більше тонни м’яса та м’язів — можливо, кілька тонн, — бо найбільші самці білих ведмедів важать до півтори тисячі фунтів, а білі ведмеді поруч з тією потворою здаються мисливськими псами поряд з дебелою людиною. Якщо їм вдасться вбити свого вбивцю, вони зможуть упродовж багатьох тижнів тривно харчуватися. І з кожним відкушеним шматком, знав Крозьє, навіть якщо вони їстимуть м’ясо тварюки холодним, як вони їли солону свинину під час походу, вони отримуватимуть задоволення від помсти, бо помста — то страва, яку краще подавати холодною.