Якби це спрацювало, Френсіс Крозьє сам би залишився на кризі, як приманка. Якщо це спрацювало б. Якби це врятувало і нагодувало бодай кількох з його моряків, Крозьє запропонував би себе як наживку для звіра, сподіваючись, що його матроси, які виявилися геть нікудишніми стрільцями ще до того, як у холодній воді загинули останні морські піхотинці з «Терору», все ж зможуть здійснити достатню кількість пострілів у чудовисько, навіть якщо й не досить влучних, щоб його завалити, виживе при цьому сам Крозьє як приманка чи ні.
З думкою про морських піхотинців прийшла непрохана згадка про тіло рядового Генрі Вілкіса, яке залишили в одній з покинутих шлюпок тижнем раніше. Матросів на похорон Вілкіса не збирали, тільки Крозьє, ДеВо й найближчі друзі померлого сказали удосвіта кілька слів над тілом.
«Ми могли б для приманки використати труп Вілкіса», — подумав Крозьє, лежачи на дні вельбота, набитого моряками, які спали на купах пакунків довкола нього.
Потім він усвідомив — і не вперше, — що вони мають із собою свіжішу наживку. Девід Лейс був не чим іншим, як тягарем останніх вісім місяців, з тої грудневої минулорічної ночі, коли тварюка погналася за покійним льодовим лоцманом Бланкі. Відтоді Лейс витріщався невидющими очима в порожнечу, ні на що не реагував, був просто непотребом, який перетягували в шлюпці, як сто тридцять фунтів брудної білизни, вже майже чотири місяці, попри це він примудрявся ковтати бульйон із солонини кожного вечора, порцію рому кожного обіду й чай із цукром кожного ранку.
До честі матросів, жоден із них — навіть лиходійні Гіккі чи Ейлмор — не запропонував залишити на кризі Лейса або когось з інших тяжкохворих моряків, які не можуть самостійно рухатися. Але кожному напевно спадало на думку те саме…
З’їсти їх.
Спочатку з’їсти Лейса, а потім інших, коли вони помруть.
Крозьє був такий голодний, що допускав думку про поїдання людської плоті. Він, звісно, не став би вбивати людини, щоб з’їсти її — поки що не став би, — але якщо вона вже померла, навіщо залишати це м’ясо гнити під літнім арктичним сонцем? Або, ще гірше, кидати позаду, щоб його з’їла тварюка, що переслідувала їх?
Молодим лейтенантом у свої двадцять Крозьє дізнався — як рано чи пізно дізнаються всі мореплавці, але зазвичай ще корабельними палубними юнгами, — правдиву історію капітана Полларда з американського брига «Ессекс» далекого 1820 року.
«Ессекс» отримав пробоїну й потонув, як пізніше доповіли кілька моряків, які вижили, внаслідок нападу вісімдесятип’ятифутового спермацетового кита. Бриг пішов під воду в одній з найбезлюдніших частин Тихого океану, і всі двадцять членів його екіпажу в той час полювали на китів у своїх човнах, а повернувшись, побачили лише, як їхнє судно швидко тоне. Вони встигли забрати з корабля лише кілька інструментів, кілька навігаційних приладів та один пістоль і вирушили у плавання на трьох вельботах. З харчів у них були дві живі черепахи, піймані на Галапагосах, два барильця із сухарями й шість барилець з прісною водою.
Вони спрямували вельботи до Південної Америки.
Спочатку, звісно, вони вбили і з’їли великих черепах, випивши їхню кров. Потім їм пощастило впіймати кілька нещасних летючих риб, які випадково застрибнули в їхню шлюпку, але якщо м’ясо черепах моряки примудрялися ще якось готувати, то рибу вони з’їли сирою. Потім вони пірнали в море, зішкрябували мушлі з бортів своїх човнів і їли їх. Дивовижним чином шлюпки винесло до острова Гендерсона — однієї з небагатьох крихітних цяток суходолу посеред безкінечної блакиті, яка зветься Тихими океаном. Чотири дні двадцять моряків ловили крабів і підкрадалися до чайок та їхніх яєць. Але капітан Поллард розумів, що на острові не вистачить крабів, чайок та їхніх яєць, щоб двадцять чоловік могли прохарчуватися довше кількох тижнів, тож сімнадцятеро з двадцятьох проголосували за те, щоб повернутися до шлюпок і плисти далі. Тож 27 грудня 1820 року вони спустили човни на воду й помахали на прощання рукою своїм трьом товаришам, що залишалися на острові.
До 28 січня три шлюпки розкидало штормом, і вельбот капітана Полларда пішов під вітрилами на схід один під безкінечними небесами. Денний раціон п’ятьох моряків, що пливли у вельботі, складався з півтори унції сухарів на кожного. За не таким уже й випадковим збігом, це була саме та зменшена пайка, яку Крозьє таємно обговорював з доктором Гудсером та першим помічником ДеВо, коли запасів солоної свинини у них залишалося на кілька днів.
Шматок сухаря і кілька ковтків прісної води підтримували життя моряків Полларда — його небожа Овена Коффіна, вільного чорношкірого на ймення Барзіллай Рей і двох матросів — упродовж дев’яти тижнів.