Пізніше, зібравши докупи всі п’ять човнів, Крозьє став на носі свого флагманського вельбота й прокричав:
— Гей, люди! Земля Короля Вільяма — насправді не півострів, острів! Я переконаний, що попереду тільки море — на всьому шляху на південний схід й аж до річки Бека, але я ладен закластися на свій останній фунт стерлінгів, що там немає суходолу, який поєднує мис, що ви бачите далеко на південному заході звідси, з мисом, який видніється далеко на північному сході. А оскільки ми, вірогідно, зараз перебуваємо на північ від півострова Аделаїди, ми досягли мети експедиції сера Джона Франкліна. Це Північно-Західний прохід. З Божою поміччю ви це зробили!
Слабенькі вигуки віншування змінилися кашлем.
Якби шлюпки і крижини дрейфували на південь, через кілька тижнів переходів і плавання вони дісталися б до гирла річки. Але канали й розводдя, у яких вони бовталися, продовжували скресати й відкриватися тільки в північному напрямку.
Життя в шлюпках було таким само нестерпним, як і на плавучих крижинах у наметах. Тіснява була неймовірна. Навіть з настеленими між банками дошками, що забезпечували горішні місця для спання у вельботах та катерах з нарощеними містером Хані бортами (розібрані сани слугували такими собі поперечними твіндеками на переповнених човнах), чоловіки у вологому вовняному вбранні вдень і вночі тиснулися один до одного. Морякам доводилося звисати з бортів, коли вони справляли нужду, що траплялося все рідше і рідше, навіть у людей з важкою формою цинги, бо їжі та води ставало все менше, і часто випадкова хвиля хлюпала на голі дупи й спущені штани чоловіків, що втратили останні залишки соромливості, спричиняючись до вибухів прокльонів, появи чиряків і пропасниці, яка не давала заснути протягом довгих ночей.
Уранці в п’ятницю, 28 липня 1848 року, дозорець на шлюпці Крозьє — найменшого моряка на кожній шлюпці посилали на невисоку щоглу із зоровою трубою — вгледів лабіринт каналів між крижинами, що вів прямо до мису на північному заході, десь за три милі від них.
Дужі моряки в п’яти шлюпках гребли — а за необхідності, коли канали звужувалися, відштовхувалися веслами від крижин, тимчасом як найздоровіші матроси прорубували шлях кайлами й відводили крижини баграми, — впродовж вісімнадцяти годин поспіль.
На початку дванадцятої години ночі вони висадилися на скелястий берег у темряві, що ледь розсіювалася проблисками місячного світла у просвітах між хмарами, що знову заволочили все небо.
Матроси були занадто виснажені, щоб розвантажувати сани й піднімати на них катери та пінасу. Вони були занадто втомлені, щоб розпакувати свої мокрі голландські намети й спальні мішки.
Вони попадали покотом просто на каміння, там, куди доволокли важкі шлюпки по вкритому кригою та рінню берегу, вилизаному високим припливом. Вони спали, збившись купами, й зігрівалися тільки теплом тіл своїх товаришів. Крозьє навіть не виставив вартового. Якби тварюка вполювала їх тієї ночі, вони б стали для неї легкою здобиччю. Але перш ніж самому заснути, він з годину намагався впіймати зорі своїм секстантом і опрацювати його виміри, звіряючись з навігаційними таблицями й мапами, які все ще носив з собою, щоб визначити місце, де вони перебувають.
За його якнайретельнішими підрахунками, вони провели на кризі двадцять п’ять днів і за цей час пройшли пішки, продрейфували чи пропливли у човнах загалом сорок шість миль на схід-південний схід.
Вони знову були на Землі Короля Вільяма десь на північ від півострова Аделаїда, зараз ще далі від гирла річки Бека, ніж були двома днями раніше, — десь за тридцять п’ять миль на північний захід від затоки на тому боці безіменної протоки, якої їм не вдалося перетнути. Навіть якщо вони переправляться через цю протоку, їм доведеться пройти ще більше ніж шістдесят миль вгору по лиману до гирла річки — загалом понад дев’ятсот миль до Великого Невільницького озера й свого порятунку.
Крозьє дбайливо поклав свій секстант у дерев’яний футляр, який заховав у клейончасту водонепроникну сумку, знайшов у вельботі вологу ковдру й кинув її на каміння поруч з ДеВо й трьома сплячими матросами. За мить він уже спав.
Йому снилася Мемо Мойра, яка підштовхувала його в бік огорожі вівтаря, де на нього очікував священик у мокрому убранні.
Лежачи поміж матросів, що хропіли на залитому місячним світлом незнаному березі, Крозьє у своєму сні заплющив очі й висолопив язика, щоб причаститися тіла Христового.