50 БРІДЖЕНС
Річковий табір
29 липня 1848 року
Джон Брідженс завжди — таємно — порівнював окремі періоди свого життя з різними літературними творами, що впливали на формування його особистості.
У дитинстві та в студентські роки він час від часу уявляв себе то тим, то тим персонажем «Декамерону» Бокаччо або Чосерових сороміцьких «Кентерберійських оповідок» — і не всі з обраних ним персонажів були героїчними в будь-якому значенні цього слова. (Його ставлення до світу кілька років виражалося фразою «поцілуй мене в сраку».)
У свої двадцять Джон Брідженс найчастіше ототожнював себе із Гамлетом. Дивовижно подорослілий принц Данський — Брідженс був переконаний, що за кілька тижнів театрального часу юнак Гамлет до п’ятого акту магічним чином зістарився до чоловіка, якому було щонайменше тридцять років, — вагався у нерішучості між думками та справами, між спонукою та дією, настільки поглинутий роздумами про власний душевний стан, що це змушувало його думати про все, навіть про саму думку. Юний Брідженс був жертвою такої самої рефлексії, що й Гамлет, і часто замислювався над найголовнішим питанням — бути чи не бути?
(Репетитор Брідженса, елегантний викладач, вигнаний з Оксфорду, і перший неприхований содоміт, якого майбутній студент зустрів у житті, зневажливо пояснював йому, що знаменитий монолог «бути чи не бути» в жодному разі не був обмірковуванням самогубства, але Брідженс краще знав. Слова «так розум полохливими нас робить» — промовляли прямо до душі юного Джона Брідженса, невдоволеного своїм життям, нещасного через свої неприродні схильності, нещасного через необхідність вдавати того, ким він не був, нещасного у своїй облудності й нещасного у своїй щирості, а передовсім нещасного від того, що він міг тільки думати про те, щоб укоротити собі віку, бо страх того, що думки не полишать його і по той бік савану смерті — «вмерти як заснути… Може, снити?» — утримував його від вчинення навіть швидкого, рішучого, холоднокровного самогубства.)
На щастя, в юні роки, коли він ще не повністю сформувався, у Джона Брідженса вже були, крім нерішучості, дві риси, які утримували його від самогубства — книжки та почуття іронії.
У зрілості Брідженс найчастіше ототожнював себе з Одіссеєм. Зовсім не мандри по світу стали підставою для того, щоб порівнювати майбутнього грамотія, що перетворився на стюарда унтер-офіцерів, з цим персонажем, але радше Гомерів епітет, яким він наділив втомленого життям мандрівника, — грецьке слово, що значило «хитрий» або «підступний», яким сучасники називали Одіссея (і яке дехто, до прикладу, Ахіллес, вживали, щоб образити його). Брідженс послуговувався своєю хитромудрістю не для того, щоб маніпулювати іншими, а користувався нею, як одним з круглих щитів з дерева й шкіри або гордого металу, якими прикривалися Гомерові герої від дротиків та списів, спрямованих на них.
Він користувався своєю хитромудрістю, щоб стати і залишатися невидимим.
Одного разу, кілька років тому, під час п’ятирічного плавання на кораблі Її Величності «Бігл», коли він познайомився з Гаррі Пеґларом, Брідженс згадав про цю аналогію з Одіссеєм — припускаючи, що всі моряки в такому рейсі тією чи іншою мірою були сучасними Уліссами, — у розмові з натурфілософом, який перебував на борту корабля (вони вдвох часто грали в шахи у маленькій каюті містера Дарвіна), і юний знавець пташок із сумними очима й гострим розумом пильно подивився на стюарда і сказав:
— А на вас чекає вдома Пенелопа, містере Брідженс?
Після цього стюард став обачнішим. Він збагнув — як збагнув Одіссей після багаторічних мандрів, — що хитрощами світ не пройдеш і що гординя завжди буде покарана богами.
Віднедавна Джон Брідженс став вважати, що літературним персонажем, з яким у нього наразі найбільше спільного — у поглядах, у почуттях, у спогадах, у майбутньому, в смутку, — був король Лір. І настав час фінального акту.
Вони вже два дні перебували в гирлі річки, що впадала в безіменну протоку на південь від Землі Короля Вільяма, що насправді виявився не півостровом, а островом. Річка тут, в кінці липня, місцями скресла, що дозволило їм наповнити водою всі барильця, але ніхто не побачив і не впіймав у ній жодної рибини. Здавалося, звірі теж не приходили сюди, щоб напитися… навіть білі арктичні лиси. Найбільшою перевагою цього табору було те, що незначне заглиблення річкової долини почасти захищало їх від шалених вітрів і дозволяло їм бодай трохи розслабитися під час гроз, що скаженіли тут щоночі.