Обидва ранки в цьому таборі моряки — підносячи молитви до неба, з надією — розкладали на камінні намети, спальні мішки й той одяг, без якого могли обійтися, щоб просушити на осонні. Сонце, звісно, не з’являлося. Кілька разів накрапав дощ. За півтора місяця вони лише раз бачили чисте блакитне небо — це було їхнього останнього дня плавання у шлюпках, — після чого більшість людей звернулося до доктора Гудсера зі скаргами на сонячні опіки.
У Гудсера, — як добре знав Брідженс, виконуючи обов’язки його помічника, — залишилося обмаль ліків у коробці, куди він склав усі медикаменти із запасів трьох своїх загиблих колег, а також свої власні. В аптечці доброго доктора все ще залишалося трохи проносного (переважно рицинова олія й настоянка іпомеї на насінні кручених паничів); загальнозміцнюючі протицинготні засоби, такі як камфора і витяжка з рогів червоного оленя, бо всі запаси настоянки лобелії були витрачені в перші місяці після появи у людей симптомів цинги; трохи опію як заспокійливого засобу; дрібка порошку сушеного кореня мандрагори й доверів порошок для вгамування болю; і тільки сульфат міді й свинцю, що залишався на випадок дезінфекції ран або оброблювання сонячних опіків, що пішли пухирями. Дотримуючись настанов доктора Гудсера, Брідженс використовував сульфат міді й свинцю, щоб допомогти матросам, що стогнали від болю, які зняли свої сорочки, коли веслували, й додали сильні сонячні опіки до всіх своїх інших болячок.
Але зараз сонця не було, щоб просушити намети, спальники та інші речі. Люди були змушені повсякчас ходити в мокрому одязі й уночі стогнали, тремтячи від холоду та здригаючись у пропасниці.
Розвідка місцевості, яку провели їхні найздоровіші та найпрудконогіші товариші, показала, що, не бачачи землі, вони на шлюпках проминули глибоко врізану в берег затоку менше ніж за п’ятнадцять миль на північний захід від річки, де вони зрештою пристали до берега. А найголовнішим, про що доповіли всі розвідники, було те, що острів вигинається на північний схід усього за десять миль попереду них на сході. Якщо це насправді так, отже, вони перебували дуже близько до південно-східного краю острова Короля Вільяма, звідки відкривався найкоротший шлях до лиману Бекової річки.
Річка Бека, мета їхньої подорожі, лежала на південному сході за протокою, але капітан Крозьє повідомив матросам, що він планує продовжити волокти човни на схід острова Короля Вільяма до місця, де берегова лінія, яка зараз тягнеться на південний схід, робить закрут. Там, на південно-східному кінці острова, вони знову розіб’ють табір на найвищій місцині та спостерігатимуть за протокою. Якщо крига в найближчі два тижні скресне, вони сядуть у човни. Якщо ж ні, вони спробують перетягнути човни по кризі до півострова Аделаїда і, досягнувши суходолу, попрямують просто на схід — їм потрібно буде подолати п’ятнадцять миль або й менше, які, за підрахунками Крозьє, залишаться до входу в лиман, що веде на південь до Бекової річки.
Кінець шахової партії завжди був найслабкішим місцем Джона Брідженса. Він рідко тішився ендшпілем.
Увечері напередодні того дня, коли вони мали залишити Річковий табір, Брідженс охайно спакував усе своє майно — включаючи грубий щоденник, який він вів протягом останнього року (п’ять цілком списаних він залишив на «Терорі» 22 квітня), — поклав його у свій спальний мішок разом із запискою, в якій сказав товаришами поділити між собою всі корисні речі, взяв щоденник Гаррі Пеґлара і його гребінець, а також свою стару одежну щітку, яку носив із собою вже багато років, засунув їх у кишеню свого бушлата й попрямував до маленького медичного намету доктора Гудсера, щоб попрощатися.
— Що означає — ви йдете прогулятися й можете не повернутися до часу, коли ми завтра вирушимо в похід? — запитав Гудсер. — Що за дивні розмови, Брідженсе?
— Перепрошую, докторе, я лише дуже хочу піти прогулятися.
— Прогулятися, — повторив Гудсер. — Але чому, Брідженсе? Ви в середньому на тридцять років старші за вцілілих учасників цієї експедиції, проте вдесятеро здоровіші.
— Щодо здоров’я, сер, мені завжди щастило, — сказав Брідженс. — Припускаю, що річ тут у спадковості. А не в якійсь мудрості, яку я виявляв упродовж багатьох років.
— Тоді чому… — почав було лікар.
— Тому що настав час, докторе Гудсер. Мушу зізнатися, що страшенно давно, в юності, я грав на підмостках як драматичний актор. Однією з небагатьох речей, якої мене навчила ця професія, було те, що великі актори вміють вчасно залишати сцену, перш ніж вони втратять прихильність публіки або надто заграються.