О смерть, ігдє твоє жало, могила в бухті Спокою, для того хто не мав жодних сумнівів, як… фарбник скал…
Брідженс похитав головою. Він знав, що останнє слово мало бути «сказав», хай би про що йшлося у розмитій водою й нечіткій частині запису. Він навчив Пеґлара читати, але йому так і не вдалося навчити Гаррі правопису. Брідженс підозрював — бо Гаррі Пеґлар був одним із найрозумніших людей, яких він будь-коли знав, — що річ тут була в якійсь вродженій ваді його мозку, якійсь невідомій медичній науці ділянці кори головного мозку, що керує правописом слів. Навіть через роки після того, як він вивчив абетку й став читати найскладніші книжки з проникливістю й розумінням справжнього вченого, Гаррі був нездатен написати Брідженсу найкоротшого листа без переставлених літер і помилок у найпростіших словах.
О смерть, ігдє твоє жало…
Брідженс востаннє усміхнувся, поклав щоденник у нагрудну кишеню бушлата, де йому не загрожуватимуть дрібні пожирачі падла, бо він лежатиме на ньому, й розтягнувся на ріні, підклавши під щоку голі долоні.
Він поворухнувся тільки раз, щоб підняти комір і глибше натягнути шапку. Здійнявся вітер, і було дуже холодно. Потім він знову застиг у тій самій позі. Джон Брідженс заснув, перш ніж останній сірий присмерк згас на півдні.
51 КРОЗЬЄ
Рятувальний табір
13 серпня 1848 року
Вони два тижні волочили шлюпки до південно-східного кінця острова Короля Вільяма — точки, де берегова лінія різко вигиналася й завертала на північний схід, — і там зупинилися, встановили намети, щоб перепочити, спробувати розжитися дичиною й зачекати на скресання криги в морській протоці на південь від них. Доктор Гудсер сказав Крозьє, що йому потрібен час, щоб дати раду хворим і пораненим, яких вони тягнули в п’яти човнах. Табір назвали Кінець Землі.
Коли Гудсер доповів Крозьє, що принаймні п’ятьом морякам треба терміново ампутувати стопи — а це означало, розумів він, що жоден з них ніколи не піде далі цього місця, тому що навіть ходячі матроси вже не мали сили тягнути додаткову вагу в шлюпках, — тож капітан перейменував продутий всіма вітрами мис на Рятувальний табір.
Ідея, запропонована Гудсером, яка досі обговорювалася капітаном тільки з ним одним, полягала в тому, щоб лікар залишився тут з матросами, що відновлюються після ампутацій. Четверо вже були прооперовані, й поки що жоден з них не помер; останній, містер Діггл, мав бути прооперованим цього ранку. Інші матроси, занадто хворі або виснажені, щоб продовжувати похід, могли, якщо забажають, залишитися з Гудсером та чоловіками з ампутованими кінцівками, а тим часом Крозьє, ДеВо, Коуч, вірний другий помічник Крозьє Джонсон та решта, в кого ще залишилися сили, попливуть на південь, коли — або якщо — крига скресне. Потім ця маленька група, подорожуючи без вантажу, підніметься по річці Бека до Великого Невільницького озера і повернеться назад з рятувальним загоном навесні — або навіть за місяць чи два, ще до настання зими, якщо раптом станеться диво і вони зустрінуться з рятівниками, які пливуть річкою на північ.
Крозьє знав, що шанси на це диво були такими мізерними, що падали до нуля, а шанси на те, що хтось із хворих моряків виживе в Рятувальному таборі до наступної весни, якщо допомога не наспіє раніше, навіть не варто обговорювати. У перші два місяці літа 1848 року вони майже завжди поверталися з полювання впорожні, й серпень не обіцяв бути інакшим. Крига була занадто товстою, щоб ловити рибу будь-де, крім кількох невеликих ополонок, які не замерзали цілий рік, і вузьких розколин у кризі; вони не зловили жодної рибини, навіть коли пливли у човнах. Як зможе Гудсер разом з кількома іншими чоловіками, які доглядатимуть за вмирущими, протриматися тут наступну зиму? Крозьє знав, що лікар підписав собі смертний вирок, зголосившись залишитися з приреченими моряками, й Гудсер знав, що капітан знає це. Але жоден з них не говорив про це вголос.
Проте такий план дій наразі залишався чинним, якщо тільки Гудсер цього ранку не передумає або станеться справжнє диво і крига скресне на всьому шляху до узбережжя саме сьогодні, на другий тиждень серпня, що дозволить їм підняти вітрила на двох пошарпаних вельботах, двох катерах у тріщинах і одній пінасі, що ледве трималася купи, забравши із собою у човни всіх прооперованих, поранених, конаючих з голоду й занадто слабких, щоб триматися на ногах, а також найважчих хворих на цингу.