Три роки тому «Терор» вийшов у рейс з двадцять одним унтер-офіцером на борту, і цього хмарного серпневого ранку шістнадцятеро досі були живими — вибули з цієї групи внаслідок трагічних випадків лише кочегар Джон Торрінгтон, фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар та інтенданти Кенлі та Родос, а буквально кілька хвилин тому до них приєднався кок Джон Діггл.
З дев’ятнадцяти матросів першого класу «Терору», які колись відгукувалися на перекличці, зараз відгукнулося десятеро, хоча вижило одинадцятеро: Девід Лейс усе ще лежав у комі в наметі доктора Гудсера, ні на що не реагуючи.
Із шести королівських морських піхотинців, приписаних до корабля Її Величності «Терор», не вцілів ніхто.
Рядовий Хетер, який протягнув кілька місяців зі своїм проламаним черепом, зрештою помер через день по тому, як вони покинули Річковий табір, і його тіло просто залишили на прибережній ріні — без поховання і прощальних слів.
У списку команди корабля «Терор» було двоє юнг, і зараз тільки один — Роберт Ґолдінґ, майже двадцяти трьох років і, звісно ж, більше не юнга, хоча й по-хлопчачому довірливий — відгукнувся на перекличці.
З шістдесяти двох членів екіпажу корабля Її Величності «Терор» на службі Божій, що проводилась у Рятувальному таборі 13 серпня 1848 року, були присутні тридцять п’ятеро моряків.
Таким чином, живими залишалося тридцять дев’ять чоловік з «Еребуса» й тридцять п’ять членів екіпажу з «Терору» — загальним числом сімдесят чотири моряки зі ста двадцяти шести, які відпливли від берегів Ґренландії влітку 1845 року.
Але чотирьом з них за останню добу ампутували ступню чи обидві, і ще принаймні двадцятеро інших були занадто хворі, занадто травмовані, занадто виснажені або охлялі, щоб іти далі. Третина членів експедиція дійшла своєї межі.
Настав час ухвалювати рішення.
— Всемогутній Бог, — речитативом почав промовляти Крозьє втомленим хрипким голосом, — який відродив тебе з води та Духа Святого для життя вічного, нехай тепер завершить справу, яку Він розпочав на святому хрещенні. Тіло твоє було храмом Святого Духа; нехай Бог прийме тебе до своєї слави. Боже, ми віддаємо Тобі нашого брата Джона Діггла, тридцяти дев’яти років, і просимо Тебе, всемилосердний Отче, відпустити йому гріхи, які він вчинив через свою людську слабкість, щоб, померши для світу, він жив для Тебе. Через Христа, Господа нашого. Амінь.
— Амінь, — прохрипіли шістдесят два моряки, все ще здатні стояти в строю.
— Амінь, — пролунали голоси інших дванадцяти, що лежали в наметах.
Крозьє не розпустив зібраних людей.
— Джентльмени офіцери й матроси кораблів Її Величності «Еребус» та «Терор», учасники експедиції сера Джона Франкліна, товариші у плаванні! — гучно промовив він. — Сьогодні ми маємо вирішити, яким шляхом підемо далі. Ви всі залишаєтеся — згідно з Корабельним статутом і Статутом Королівської служби географічних досліджень, які ви зобов’язувалися виконувати, — під моєю командою й продовжуватимете під нею залишатися, поки я вас не звільню. Досі ви виконували волю сера Джона, капітана Фітцджеймса і мою, і ви робили все правильно. Багато наших друзів і товаришів покинули цей світ, але сімдесят четверо все ще залишаються непохитними. У серці своєму я вирішив, що кожен з вас, хто перебуває зараз у Рятувальному таборі, повинен вижити, щоб знову побачити Англію, свій дім, свою родину, і, Бог мені свідок, я зроблю все можливе, щоб наші зусилля не були марними. Але сьогодні я даю вам волю самим вирішити, яким шляхом іти до здійснення цієї мети.
Моряки загомоніли один до одного. Крозьє помовчав кілька секунд, а потім продовжив:
— Ви знаєте наші плани: доктор Гудсер залишиться тут з тими, хто занадто хворий і знесилений для мандрівки, здоровіші моряки мають продовжити похід до річки Бека. Чи є серед вас хтось, хто хоче спробувати знайти якийсь інший шлях до порятунку?
Запала тиша, матроси почали перезиратися й переминалися з ноги на ногу, але потім зі строю вийшов Джордж Годжсон.
— Сер, дехто з нас насправді хоче спробувати, сер. Ті, хто воліють повернутися назад, капітане Крозьє.
Кілька хвилин капітан мовчки дивився на молодого офіцера. Він знав, що Годжсон був таким собі прикриттям для Гіккі, Ейлмора й кількох інших заколотників, які збурювали моряків уже багато місяців поспіль, але навряд чи сам Годжсон здогадувався про це.
— Куди назад, лейтенанте? — спитав нарешті Крозьє.
— На корабель, сер.