— Ви думаєте, «Терор» усе ще там, лейтенанте? — і наче щоб підкреслити його запитання, над морською кригою на південь від них прокотився гуркіт, схожий на гарматні постріли, а потім сильний гул, як під час землетрусу. Айсберг за кілька сотень ярдів від берега розколовся й розсипався на шматки.
Годжсон по-хлопчачому знизав плечима.
— Табір Терору буде на місці, капітане, хай би що трапилося з кораблем. Ми залишили там їжу, вугілля та шлюпки.
— Так, — сказав Крозьє. — І нам усім зараз не завадило б скористатися тієї їжею — навіть консервованими продуктами, які стали причиною жахливої смерті декотрих наших товаришів. Але, лейтенанте, табір Терору залишився за вісімдесяти, якщо не за дев’яносто миль позаду — це майже сто днів подорожі. Невже ви разом з іншими справді думаєте, що зможете дістатися до нього, пройшовши весь зворотний шлях — з човнами чи без них, — і тільки для того, щоб потрапити в зуби зими? На той час, коли ви доберетеся до табору, буде кінець листопада. Суцільна темрява. А ви ж пам’ятаєте холоднечу й грозу минулого листопада?
Годжсон мовчки кивнув.
— Ми не збираємося йти до кінця листопада, — сказав Корнеліус Гіккі, виступаючи з шеренги, щоб стати поряд зі зніченим молодим лейтенантом — Ми думаємо, що крига вздовж берегів скресла на всьому зворотному шляху. Ми підемо під вітрилами й на веслах довкола того сраного мису, через який волочили п’ять шлюпок, як єгипетські раби, й через місяць повернемося до табору Терору.
Моряки стиха загомоніли проміж себе.
Крозьє кивнув.
— Може, воно й так, і крига справді скресла для вас, містере Гіккі. А можливо, й ні. Але навіть якщо крига таки скресла, звідси більше сотні миль до корабля, який може виявитися розтрощеним і вже напевно затертим льодом до того часу, як ви туди дістанетеся. Звідси до гирла річки Бека принаймні на тридцять миль ближче, і шанси на те, що лиман на південь від нас вільний від криги, значно вищі.
— Ви не переконаєте нас, капітане, — сказав Гіккі твердо. — Ми все вже обговорили між собою і вирішили повертатися.
Крозьє пильно подивився на помічника купора. У ньому прокинувся притаманний кожному капітанові інстинкт негайно придушити будь-який вияв непокори — рішуче й різко, але Крозьє нагадав собі, що саме цього він і хоті в. Це була гарна нагода позбутися всіх заколотників і порятувати ту решту, хто довіряв розважливості свого капітана. Крім того, цього пізнього літа план Гіккі міг навіть виявитися здійсненним. Усе залежало від того, де саме скресла крига — якщо вона взагалі де-небудь скресла протягом літа. Люди заслуговували на те, щоб самим обрати свій останній шанс.
— Скільки чоловік вирушить з вами, лейтенанте? — спитав Крозьє, звертаючись до Годжсона, наче той насправді був командиром групи.
— Ну… — почав було молодий чоловік.
— Магнус піде, — сказав Гіккі, жестом закликаючи велетня вийти наперед. — І містер Ейлмор.
Похмурий стюард виступив уперед, з викликом і неприхованою зневагою дивлячись на Крозьє.
— І Джордж Томпсон… — продовжував помічник купора.
Цей матрос завжди був зухвалий і лінивий та — допоки не закінчився ром — напивався за першої-ліпшої нагоди.
— Я теж піду з ним… сер, — сказав Джон Морфін, виходячи зі строю й ставши поруч з іншими.
Вільям Орден, якому щойно виповнилося двадцять шість, мовчки виступив уперед і приєднався до групи Гіккі.
Його приклад наслідували Джеймс Браун та Френсіс Данн — купор та помічник купора з «Еребуса».
— Ми думаємо, що це наш єдиний шанс, капітане, — сказав Данн і опустив погляд.
Очікуючи, поки Рувим Мейл та Роберт Сінклер оголосять про свої наміри, — і розуміючи, що коли більшість моряків, які стояли на перекличці, приєднаються до цієї групи, його власні плани пробиватися далі на південь підуть прахом, — Крозьє був немало здивований, коли Вільям Гібсон, офіцерський стюард з «Терору», й кочегар Люк Сміт повільно вийшли вперед. Вони були хорошими моряками на борту корабля й терпляче йшли у запрягу.
Чарльз Бест — надійний матрос з «Еребуса», який завжди був відданий лейтенантові Гору, — виступив уперед разом з чотирма іншими матросами, що слідували за ним: Вільямом Джеррі, Томасом Ворком, який був тяжко поранений під час подій на карнавалі, молодим Джоном Стріклендом і Абрагамом Сілі.
Перед капітаном стояло шістнадцятеро моряків.
— Це всі? — запитав Крозьє, відчуваючи полегшення від того, що зникла гризота, від якої аж млоїло в животі, наче від голоду, який тепер ні на мить його не відпускав. Перед ним стояло шістнадцятеро моряків; їм знадобиться одна шлюпка, але з ним залишається ще цілком достатньо вірних людей, щоб вирушити з ним до річки Бека, залишивши кількох із них тут, у Рятувальному таборі, щоб доглядати за хворими.