— Ви думаєте, чи вдасться їм здійснити задумане, докторе Гудсер? — запитав помічник Едвард Коуч, який стояв поруч з лікарем і зауважив його мовчазність.
— Ні, — сказав Гудсер. Він був такий втомлений, що міг відповісти тільки чесно. — Я думав про рядового Хетера.
— Про рядового Хетера? — перепитав Коуч. — Але ж ми залишили його тіло… Він затнувся.
— Так, — сказав Гудсер. — Труп морського піхотинця лежить під шматком парусини обабіч сліду наших саней неподалік від Річкового табору, за дванадцять днів шляху звідсіля на захід — ба навіть менше, ніж дванадцять, якщо взяти до уваги, що численна команда Гіккі тягне лише одну пінасу.
— Господи Ісусе, — присвиснув Коуч.
Гудсер кивнув.
— Можу тільки сподіватися, що вони не знайдуть тіла стюарда. Я любив Джона Брідженса. Він був гідною людиною й заслуговує на краще, ніж стати поживою для такого, як Корнеліус Гіккі.
Того дня Гудсеру звеліли прийти на збори, що проводилися біля чотирьох шлюпок на березі — двох вельботів, перевернутих, як завжди, кілем догори, і двох катерів, які все ще стояли на санях, але вже розвантажених, — подалі від вух матросів, зайнятих своїми обов’язками у таборі, а також тих, хто дрімав у наметах. Там був капітан Крозьє, перший помічник ДеВо, перший помічник Роберт Томас, другий помічник Коуч, помічник боцмана Джонсон, боцман Джон Лейн і капрал морської піхоти Пірсон, який ледь тримався на ногах і мав обпертися на вкритий тріщинами борт перекинутого вельбота.
— Дякую, що прийшли так швидко, докторе, — сказав Крозьє. — Ми зібралися тут, щоб обговорити заходи захисту на випадок повернення групи Корнеліуса Гіккі й наші власні плани на кілька наступних тижні.
— Але, капітане, — сказав лікар, — ви ж не очікуєте, що Гіккі, Годжсон і решта повернуться сюди?
Крозьє підняв руки в рукавицях і знизав плечима. Сипав легенький сніжок, лягаючи на одяг моряків.
— Можливо, він усе ще хоче захопити Девіда Лейса. Або трупи містера Діггла й містера Хані. Або навіть вас, докторе.
Гудсер похитав головою і поділився своїми думками про тіла — починаючи з рядового Хетера, — які лежали на зворотному шляху до табору Терору, як запас мороженої їжі.
— Так, — сказав Чарльз ДеВо, — ми думали про це. Це, ймовірно, головна причина того, що Гіккі вирішив, що зможе дістатися до табору Терору. Але ми все одно збираємося виставити цілодобову вахту тут, у Рятувальному таборі, на найближчі дні й послати помічника боцмана Джонсона з кількома матросом, щоб ішов назирці за групою Гіккі три-чотири дні — просто для певності.
— А яким, докторе Гудсер, — прохрипів Крозьє — вам вбачається наше майбутнє?
Настала черга лікаря знизати плечима.
— Містер Джопсон, містер Хелпмен й механік Томпсон не протягнуть довше кількох днів, — сказав він стиха. — Щодо решти моїх п’ятнадцяти цинготних пацієнтів, мені важко щось сказати напевне. Кілька можуть вижити… тобто одужати від цинги, я маю на увазі. Особливо якщо ми знайдемо свіже для них м’ясо. Але з вісімнадцяти моряків, що, можливо, залишаться зі мною в Рятувальному таборі — до речі, Томас Гартнелл зголосився залишитися моїм помічником, — тільки троє або четверо будуть здатні полювати на тюленів на кризі або на песців у глибині острова. І це триватиме недовго. Припускаю, що решта тих, хто залишиться тут, помруть від голоду не пізніше п’ятнадцятого вересня. А більшість ще раніше.
Він промовчав про те, що дехто може протриматися трохи довше, поїдаючи тіла померлих. А також не згадав, що особисто він, доктор Гаррі Д. С. Гудсер, вирішив, що в жодному разі не перетворюватиметься на канібала, щоб вижити, і не допомагатиме тим, хто зважиться на це. Настанови з розтину тіла, озвучені ним на вчорашній перекличці, були його останніми словами на цю тему. Але він ніколи не осудить матросів, які залишаться тут, у Рятувальному таборі, або тих, які вирушили на південь, хто дійде до того, щоб поїдати людське м’ясо, аби ненадовго продовжити своє життя. Якщо хтось в експедиції Франкліна і розумів, що людське тіло було лише фізичною оболонкою душі — і перетворювалося просто на купу м’яса, варто душі покинути його, — то це був їхній єдиний вцілілий лікар і патологоанатом, доктор Гаррі Гудсер. Не продовжувати своє власне життя на кілька тижнів або навіть місяців поїданням мертвої людської плоті було його власним рішенням, прийнятим з особистих моральних і філософських причин. Він ніколи не був добрим християнином, але волів померти як один із них.