3 січня 1846 року
Поховання Джона Торрінгтона вчора ввечері не йде мені з думки. На церемонії прощання була присутня тільки невеличка група представників «Еребуса», але разом із сером Джоном, командором Фітцджеймсом і кількома офіцерами я теж пішки пройшов з нашого корабля на їхній, а звідти ще дві сотні ярдів на берег острова Бічі.
Я не можу уявити гіршої зими, ніж ця, яка заморозила нас на цьому маленькому рейді під прикриттям власне острова Бічі, захищеного від вітру, своєю чергою, мисом більшого острова Девон, але командор Фітцджеймс та інші запевняють мене, що наше становище тут — навіть з підступними пасмами торосів, жахливим мороком, виючими штормами і крижинами, які повсякчас намагаються нас розчавити, — було б у тисячу разів гіршим поза цією бухтою, у відкритому морі, де гуркіт зіштовхування крижин, що їх несе вниз від полюса, був схожий на звуки грому, який вергав якийсь гіперборейський бог.
Товариші Джона Торрінгтона по команді обережно опустили його труну — вже покриту гарною синьою вовною — через фальшборт свого корабля, витиснутого на високий постамент з криги, інші матроси «Терору» прив’язали домовину до великих саней. Сер Джон власноручно покрив труну державним прапором, а потім друзі і товариші Торрінгтона впряглися й протягли сани шістсот або близько того футів до обмерзлого галькового берега острова Бічі.
Жалобна церемонія проходила майже в абсолютній темряві, попри те, що був полудень, оскільки в січні сонце тут геть не з’являється, і ми його не бачили впродовж уже трьох місяців.
Кажуть, що лише через місяць з лишком наша вогняна зоря повернеться на південний небосхил. У будь-якому разі, вся ця процесія — труна, сани, впряжені у них матроси, офіцери, лікарі, сер Джон, морські піхотинці в повному обмундируванні, прихованому під такими ж тьмяно-коричневими плащами, які носила решта з нас, — освітлювалася лише мерехтливим світлом ламп на нашому шляху через замерзле море до замерзлого берега.
Моряки з «Терору» прорубали і розчистили прохід через кілька недавно утворених гряд торосів, які постали між нами й гальковим берегом, тож нам практично не довелося відхилятися вбік від нашого скорботного шляху. На початку зими сер Джон наказав установити ряд міцних стовпів, натягнути між ними канати і підвісити ліхтарі, щоб позначити найкоротший шлях між кораблями і гальковим перешийком, на якому звели кілька будівель — одну як склад для багатьох корабельних запасів, на випадок, якщо крига зруйнує наші судна, іншу як аварійний притулок і наукову станцію, і третю будівлю як кузню зброярів, установлену там, щоб іскри й полум’я з горнів не спалили наших геть сухостійних корабельних домівок. Я вже знаю, що моряки бояться пожежі на морі чи не більше, ніж усього іншого. Але цей «проспект» з дерев’яних стовпів та ліхтарів довелося закинути, відколи крига почала безперервно рухатися, ставати руба, розкидати або трощити все на своєму шляху.
Під час похорону йшов сніг. Дув сильний вітер, як і завжди у цій Богом забутій арктичній пустці. Прямо на північ від кладовища здіймалися прямовисні чорні скелі, такі ж неприступні, як гори на Місяці. Ліхтарі, що горіли на «Еребусі» й «Терорі», тільки тьмяно жевріли в завірюсі.
Час від часу проміж хмар, що швидко мчали небом, визирав крайчик холодного місяця, але навіть це непевне місячне світло швидко меркло у темряві. Боже правий, це справжня Стіксова холоднеча!
Кілька найсильніших матросів з «Терору» відразу після Торрінгтонової смерті працювали майже без відпочинку, налягаючи на кирки і лопати, щоб викопати йому могилу — за статутом, завглибшки п’ять футів, як наказав сер Джон. Яму видовбали у твердій, як залізо, кризі та наскрізь промерзлому каменистому грунті, і навіть побіжний погляд на неї давав уявлення про те, яких нелюдських зусиль коштувала ця робота. Прапор прибрали, труну обережно, якщо не побожно, опустили у вузьку западину. Сніг одразу ж запорошив віко домовини, виблискуючи у світлі кількох ліхтарів. Один з офіцерів Крозьє встановив у головах могили дерев’яний хрест, який увігнали в мерзлу рінь кількома ударами велетенського дерев’яного молота, яким вимахував матрос-здоровань. На табличці були старанно вирізьблені слова:
Пам’яті Джона Торрінгтона,